Читати книгу - "Дожити до весни"

суниці та лісова малина – ягоди, які дуже любили ченці.

І ось із семи легендарних велетів зостався лиш один, та й на того вже чигають гострі зуби бензопилки.

– Як же ви добре знаєте лісових істот! Ніби самі в болоті з упирами виросли. А як щодо законів людських? Може, скажете, що маєте дозвіл на вирубку? – обірвала балакуна.

– Авжеж, маємо. – Тайсон мацнув себе за кишеню, поплескав по ній широкою чорною долонею. – Маємо, але не покажемо. Бо у вас документів немає.

Чоловік грався в поштаря Пєчкіна. Йому чомусь було дуже смішно. Прокурені жовті зуби ніяк не хотіли ховатися за обвітреними губами, вищирялися та вищирялися з-під ріденької борідки.

– Документ у мене є – журналістське посвідчення. Я матеріал для газети готую – про те, як мої землячки ліс нищать, рідкісні дуби спилюють і за Буг вивозять. А сміється той, хто сміється останнім.

– То ви журналістка, значить? Так би й сказали зразу. Ха!.. А я папа Римський, Тайсон Тринадцятий. От і познайомилися. То питаєте, чи є в нас дозвіл? А нам він – як собаці п’ята нога чи як п’яте колесо до воза. Ми люди прості, в інститутах не вчилися, дипломів не отримували, і наше діло маленьке, зовсім-зовсім малюсіньке: хазяїн наказав – ми зробили, ну й трохи заробили, на сто грамів і пончик. Не положено нам, простим людям, думати. Хай кінь думає, бо в нього голова велика, або хазяїн, бо в нього грошей багато.

– Ну й проповідь ти закатав, папо Тайсоне Тринадцятий, – просто як наш отець Никанор з амвону. А воно тобі тре’? Відкусив би їй краще вухо або носа, щоб не стромляла його, куди не просять. Чи, мо’, ми цю довбану мавку просто, по-тихому… Тобто назад у дупло вербове запхаємо. Разом із лижами. І замуруємо, – похмуро запропонував Базиліо.

– «Шукати будуть – нескоро знайдуть…», – весело затягнув Тайсон.

Від того дурнуватого сміху та співу стало моторошно. Прості люди, яким «не положено» думати, які за гроші «на сто грамів і пончик» зроблять усе, що хазяїн велить, а там – хоч трава не рости чи, як сказав Омелян, після нас – хоч потоп. Яка бездумність і байдужість – до лісу, до землі, до того, що було й що буде, навіть до самих себе. Вона дістала-таки сховану під курткою берданку.

– Зачепите ще й цього, останнього дуба – пристрелю.

– Оглашенна! Тобі що, дерев у лісі мало? Та їх тут рубати – не перерубати! А як і всі вирубаємо, то нові виростуть. Може… Колись… Мабуть… – блазнював Тайсон.

– Та вона блефує, – Базьо зняв чорні окуляри й витріщився на рушницю. – В тому ружжі вже ворона сто років яйця відкладала та вороненят виводила. Не стрельне воно.

Анабель вистрелила.

Тайсон зібрав у вузлик розтягнені в нахабній посмішці губи, сховав нарешті прокурені зуби й хутко відступив до трактора, заховався за причеп.

– Ну-ну, це ми ще побачимо, хто буде сміятися останнім! – Базьо знову одягнув окуляри, витер кулаком притрушені інеєм вуса й пішов до напарника. – Ти, малахольна, ще Омеляна не знаєш! Він тобі покаже, де дідькам роги крутять.

Але щось у її погляді було таке, що чоловіки не стали сперечатися, зібрали лісорубське причандалля, повантажили бензопилки, повсідалися до кабіни трактора й поїхали з лісу.

Анабель підійшла до дуба, розкинула руки, припала вухом до стовбура, як робив колись Лука. Стояла і прислухалася, ніби чекала, що крізь броню старезної кори обізветься серце дерева. Невдовзі й справді почула ритмічне постукування – то десь неподалік запрацював дятел.

«Чудна, – усміхнулася сама до себе. – Ти ж зібралася жити тільки до весни. То що тобі до цих дубів? Що тобі до старого вовка? Чи тобі не однаково, що коїться довкола?»

А таки не однаково.

***

Чорнява голова Киці рвучко скинулася над столом, темні очі під густими бровами здивовано округлились.

– О! Яка гостя! І що ж це усе-таки змусило таємничу пані Баскаль покинути свій райський острів посеред моря самотності та повернутися до людей?

Коли ж почула історію з дубами, опустила голову. Конкретно про ці дерева вона ще не знала, але загалом про те, що робиться в навколишніх лісах, відомо всім. Скоро уже й чорниць не буде де назбирати, бо на вирубаних, полисілих ділянках волинська ягода рости не хоче – їй потрібні затінок і волога. А що вдієш? Ці лісові володіння – парафія не сільради, а лісгоспу, а над лісгоспом – іще вище начальство є. Такі, як Омелян Сорочук, якось добувають собі дозволи на вирубку. Як саме? Хіба важко здогадатися? Тож наївно було б сподіватися, що ті, хто вчора дозволили, сьогодні каратимуть. Ворон ворону око не виклює. Щоправда, на паперах зазвичай ідеться про заготівлю непридатної деревини, а спилюють і рубають вони самі бачите що. Лісопильні в селах працюють від рання до смеркання, мало не щодня до кордону з Польщею тягнуться лісовози, а звідти вивезене повертається євриками та доларами – просто до кишень спритників, яким наплювати на те, що станеться з їхньою ж землею чи лісом. Отакий вигідний бізнес, такий швидкоокупний і миттєво прибутковий: зрубав, обчухрав, перевіз – і зразу в дамках. Украв – продав – заробив. І навіщо з бульбою на полі