Читати книгу - "Брама"

ІНТЕРПОЛ РОЗШУКУЄ Аґосто Т. Аґнеллі. Зателефонуйте до служби безпеки Корпорації. Особі, яка надасть інформацію про місцезнаходження вказаної особи — винагорода.

ПУБЛІКУЄМО оповідання та вірші. Найкращий спосіб зберегти мемуари для ваших дітей за супернизькою ціною! Звертатися до представника видавця. Тел.: 87-349.

Є ХТОСЬ із Пітсбурга або Падаки? Я сумую за своєю домівкою. Тел.: 88-226.

— Банзай, — мовив Ітуно і випив. — Слухайте, а ви знаєте старого Бакіна?

— Шикі? Звісно. Він мій сусід.

— Переказуйте йому вітання, — він налив іще одну склянку. — Чудовий старигань, але чимось нагадує вас. Я був тоді з ним, коли він втратив обидві ноги: він потрапив під посадковий модуль, коли нам довелося скидати баласт. Ледь не помер. Поки ми доставили його до Брами, він увесь розпух і від нього тхнуло як із сортиру; довелося відтяти йому ноги. Я це й зробив.

— Так, він чудова людина, — сказав я неуважно, допиваючи склянку і підносячи, щоб іще налили. — Гей, а що ви мали на увазі, сказавши: «чимось нагадує вас»?

— Він теж ніяк не може набратися хоробрості, Броудгеде. Його частка дозволяє отримати Повну Медицину, а він ніяк не наважиться зробити це. Якщо він витратить її, то знову матиме ноги і зможе вирушити в політ. Але якщо він нічого не знайде, то прогорить. Тому й залишається калікою.

Я поставив склянку. Я більше не хотів пити.

— Бувайте, Ітуно. Я йду спати.

Дорогою назад я вагомішу частину часу писав листи Кларі, які навряд чи колись відправив би. Більше не було за що взятись. Естер виявилася на диво сексуальною як на маленьку повненьку жінку певного віку. Втім, будь-яка розвага набридає, а через те, що корабель був на`пхатий вантажем, ми не мали місця на інші заняття. Дні минали одноманітно: секс, писання листів, сон… та переживання.

Я переживав, чому Шикі Бакін вирішив залишатись інвалідом; це перегукувалося з переживаннями, чому я поводжусь аналогічно.

Зіґфрід говорить:

— Робе, у тебе втомлений голос.

Ну, це зрозуміло. Я провів вихідні на Гаваях. Я вклав певну суму грошей у туристичний бізнес, тому мені не довелося сплачувати жодних податків, щоб провести кілька чудових днів на Великому острові. Зранку була нарада з акціонерами, яка тривала дві години. Вечори я проводив з котроюсь із гарненьких острів’яночок, катаючись на катамарані з прозорим дном і спостерігаючи за великими скатами під нами, які випрошували крихти. Проте, на шляху назад доводиться постійно долати часові пояси. Це стомлює.

Але Зіґфріду це нецікаво. Йому байдуже на вашу фізичну втому, зламані ноги, його цікавить одне: чи снилося вам, як ви трахаєте свою матір.

Я кажу про це Зіґфріду:

— Я заморився, Зіґфріде. Як щодо невеличкої неформальної бесіди про мій Едіпів комплекс?

— А в тебе він є, Роббі?

— Здається, у всіх він є.

— Ти хочеш поговорити про нього?

— Не зовсім.

Зіґфрід чекає, я теж. Він знову став милим, і тепер його приймальню обставлено як хлопчачу кімнату згідно з модою сорокарічної давнини: голограма схрещених ракеток для пінг-понгу на стіні, фальшиве вікно з видом на заметіль у Скелястих горах Монтани, поличка для касет із записам книжок для хлопчиків («Пригоди Тома Соєра», «Загублена марсіанська раса» і… не можу прочитати інші назви) з голограмами. Кімната дуже затишна, але зовсім не схожа на мою дитячу кімнату. Та була малюсінька, вузька, а старий диван, на якому я спав, забирав майже весь простір.

— Робе, ти знаєш, про що хочеш поговорити? — м’яко запитує Зіґфрід.

— Звісно!

А потім я змінюю думку:

— Втім, ні. Не впевнений.

Насправді я знаю: щось дуже різко зайшло мені в голову, коли я повертався з Гаваїв. Політ тривав п’ять годин, половину з якого я ридав. Дивина! Поряд сиділа мила дівчина, наполовину гаваянка, наполовину біла, вона летіла на схід. Я одразу ж вирішив із нею познайомитися. Стюардеса була та сама, що й минулого разу, і її я знав краще.

Тож я сидів на останньому кріслі в салоні першого класу НПЛ. Стюардеса приносила мені напої, а я базікав з милою напівгаваянкою. І щоразу, як дівчина засинала, у туалеті чи тоді, коли стюардеса дивилася в інший бік, я задихався від тихих і сильних схлипів, а сльози текли рікою.

А коли хтось із них на мене дивився, я усміхався, був на­поготові фліртувати.

— Ти лише хочеш розповісти, що відчуваєш цієї секунди, Робе?

— Зіґфріде, я розповів би через хвилину, якби знав що.

— Справді не знаєш? Ти що, не можеш просто зараз згадати, про що думав, поки мовчав?

— Звісно, можу!

Я вагаюсь, а потім кажу:

— Чорт забирай, Зіґфріде, я просто чекаю, коли мене будуть вмовляти. Мене щось пройняло вчора. Було боляче. Ох, ти навіть не уявляєш, як було боляче! Я плакав, мов дитя.

— А що саме тебе пройняло, Роббі?

—