Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

помилування. Це зумовлювало не лише згортання судового розгляду політичних справ, а й вибір влади у разі, коли не можна було відмовитися від судової процедури, на користь військових судів і Особливої присутності Сенату[498].

Судова реформа охопила не лише власне суди, а й ряд інших інституцій, які за тогочасними уявленнями належали до судової влади. Одним з перших було реформовано слідство. До 60-х років XIX століття провадження попереднього слідства належало до компетенції адміністративних органів і повністю здійснювалося поліцією. 8 червня 1860 р. Олександрії затвердив Заснування судових слідчих, Наказ судовим слідчим, Наказ поліції щодо провадження дізнання. Згодом всі ці акти було кодифіковано до Статуту кримінального судочинства 1864 р.

Відтепер у структурі судової влади створювався інститут судових слідчих. У попередньому розслідуванні виділялися дві самостійні форми — дізнання та попереднє слідство, слідчі наділялися широкими процесуальними повноваженнями, встановлювався судовий контроль за їхньою діяльністю. Разом з тим у 1860–1864 рр. зберігалися залежність слідчого від адміністративної влади в особі губернатора, становий характер провадження, формальна теорія доказів, відсутність змагальності.

Судові статути створили правову базу, сприятливу для успішної реалізації інститутом судових слідчих своїх функцій у повному обсязі, забезпечили його гармонійне інтегрування в систему нового кримінального судочинства, поширили на судових слідчих принцип незалежності й незмінності, що мало забезпечити їхню самостійну діяльність на благо правосуддя. Судові слідчі вважалися членами окружного суду, але закріплювалися за певними дільницями, число яких встановлювалося спеціальним розкладом і штатом. Правовий статус судових слідчих визначався спеціальними інструкціями. Ними також регламентувалися порядок проведення слідства, відносини слідчих з поліцією та судовими установами тощо. Судові статути встановлювали певні вимоги до кандидатів на посаду судового слідчого: ними могли бути особи, які мали вищу юридичну освіту або ж довели на службі свої пізнання щодо судової частини. Міністру юстиції надавалося право призначати в кожний окружний суд судового слідчого з найважливіших справ.

Судовий слідчий, здійснюючи попереднє слідство, мав встановити як обставини, що викривають обвинуваченого, так і обставини, що його виправдовують. Його неупередженість забезпечувалася не процесуальною позицією в справі, а статусом носія судової влади. У певному сенсі судовий слідчий був арбітром у суперечці сторони звинувачення (прокурора, вимоги якого про провадження слідчих дій, спрямованих на збір доказів, що викривають обвинуваченого, були обов’язкові для судового слідчого) і сторони захисту (обвинуваченого, який мав право бути присутнім при допитах свідків, провадженні інших слідчих дій)[499].

Важливою складовою Судової реформи стала реорганізація прокуратури. Було введено посади прокурора та його товаришів (помічників) у окружних судах, судових палатах та Сенаті. Прокуратура включалася в судове відомство, але мала свою особливу організацію, яка ґрунтувалася на принципах суворої ієрархічності, єдиноначальності й узаємозамінності. На чолі прокуратури був поставлений генерал-прокурор, що був одночасно й міністром юстиції. При Сенаті перебували обер-прокурори та їхні товариші в кожному з касаційних департаментів, а також у загальних зборах департаментів Сенату[500]. Прокурори та їхні товариші перебували також при судових палатах і окружних судах. Обер-прокурори й прокурори судових палат підпорядковувалися генерал-прокурору, прокурори окружних судів — прокурорам судових палат, товариші прокурорів — відповідним прокурорам. Окрім загальної прокуратури, існувала ще й військова та військово-морська прокуратура[501].

Суть реорганізації прокуратури відповідно до основних принципів Судової реформи 1864 року полягала в звільненні її від функцій загального нагляду, хоча було збережено та посилено нагляд за місцями позбавлення волі. До компетенції прокуратури належали нагляд за проведенням слідства окружними судами й судовою діяльністю всіх ланок судової системи, а також підтримання обвинувачення в кримінальних справах. Зокрема, під час проведення дізнання та слідства прокурор мав право: вимагати від органів дізнання й досудового слідства кримінальні справи для перевірки, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини, тощо[502]. Сутність прокурорських обов’язків полягала в нагляді за однаковим і точним дотриманням законів, у виявленні та переслідуванні перед судом всякого порушення законного порядку й у вимаганні розпоряджень до його відновлення, а також у наданні суду попередніх висновків тощо[503].

Судові статути 1864 р. значно обмежили сферу прокурорського нагляду в цивільному процесі в порівнянні зі Зводом законів, а також змінили методи його здійснення. Фактично роль прокурора в цивільному суді обмежувалася висновками[504]. Функція підтримки державного звинувачення зводилась до того, що прокурор у разі передання йому справи самостійно складав обвинувальний висновок, після чого скеровував справу до суду.

У зв’язку з перетворенням прокуратури змінювалася і система органів прокурорського нагляду: губернська прокуратура мала поступитися місцем прокуратурі, створюваній в судових округах. Але проведення Судової реформи йшло повільно, тому в 60-90-ті роки XIX століття в прокурорському нагляді існувало буцімто дві підсистеми: «губернська» і «судова» прокуратура. У квітні 1866 р. нові прокурори та їхні товариші приступили до своїх обов’язків лише в десяти губерніях, а також у Петербурзькій та Московській судових палатах. Укладачі Судових статутів виходили з неможливості поширення дії нових законів одразу на всій території імперії. Міністром юстиції 27 листопада 1865 р. було подано в Державну раду нове «Положення про губернську прокуратуру», яке було затверджено імператором