Читати книгу - "раКУРС"

Про зверхнє ставлення мені розказувати не потрібно було: усе це я відчув на собі й бачив щодня. Ми не були для росіян працівниками, ми для них просто дешева робоча сила, як самі часто жартуємо, «рабська сила» або скорочено «рабсила». Нікого не цікавив стан здоров’я робітників: захворів — то йди геть. Те, що не було нормальних умов для проживання, — звичне явище, ми ж для них хохли, заробітчани. Роботодавців не цікавило, що один душ на таку кількість людей — це знущання, їм було байдуже, що постільна білизна пралася раз на місяць і на всіх лише один вуличний туалет.

Що довше я жив у Росії, то більше росла впевненість у тому, що братньою її назвати аж ніяк не можна, ми для них — люди другого ґатунку, яким можна платити набагато менше, ніж місцевим, бо від безвиході змовчать. Я знайомився з простими російськими хлопцями-робітниками. З ними в мене були хороші стосунки, і вони мало чим відрізнялися від нашої молоді, але все одно час від часу я ловив себе на тому, що вони вважають себе хоча б на одну сходинку вищими від українців-заробітчан.

Поступово моя любов і довіра до братньої країни знижувалися до нуля, і я ще більше сумував за Україною.

Мої дівчатка помітно не лише підросли, а й подорослішали. Щойно їх забрала, одразу помітила, що вони стали більш самостійними й майже не сваряться. Старша у всьому допомагає молодшій, а та намагається сама все зробити. Вони миють посуд за собою, заправляють ліжка, розчісуються. Тобто те, над чим я билась і до чого намагалася привчити, вдалося зробити чужій жінці за кілька місяців. Я не сприймаю це ревниво, але розумію, що вчинила правильно, бо діти ростуть швидко й зараз потребують материнської уваги й тепла. Вечорами Ліза читає книжки Маринці, і та вже не вередує й не просить, щоб біля неї з книжкою сиділа лише я. Зранку я йду у військкомат, і вони залишаються самі вдома. Можна було оформити молодшу доньку в дитсадок, але Ліза сказала, що їй буде сумно самій, і попросила до вересня залишати Маринку з нею вдома.

— Я буду завжди слухатися Лізу, — пообіцяла Маринка, щоб не ходити в дитсадок.

Я також хочу більше часу бути з ними, але додому повертаюсь увечері, якийсь час займають перегляд новин, телефонні розмови з побратимами, приготування їжі та прання. Нам лишаються тільки два вихідні дні, на які з нетерпінням чекаємо всі разом. Ми ходимо з дівчатками в кафе, купуємо щось солоденьке, а потім гуляємо містом, яке має стати для нас рідним. Сєвєродонецьк не можна не любити. Широкі рівні проспекти, де по обидва боки прямою лінією вишикувалися будинки, поділені на майже рівні квартали. Місто, збудоване серед суцільних пісків, можна сказати, у пустелі, виросло доволі швидко, людські руки озеленили його, посадили квіти, збудували заводи. За таку людську турботу Сєвєродонецьк віддячує мешканцям своєю любов’ю. Не знаю чому, але місто має якусь магічну силу, що притягує сюди людей. Уже не раз і сама чула, і Ася розповідала, що коли хтось приїжджає сюди, то назавжди його запам’ятовує або навіть залишається назавжди. Недарма в місті велика кількість переселенців. Винайняти житло тут коштує недешево, простіше й дешевше було оселитися в сусідніх Рубіжному чи Лисичанську, але чомусь переселенці найчастіше обирають Сєвєродонецьк. Тут живуть навіть ті, хто знайшов роботу в найближчих містах і мусить щодня туди їздити. Якось я спитала одну молоду дівчину, чому вона не живе в Рубіжному, де працює й куди їздить на роботу в ущент забитій маршрутці.

— Та це ж Сєвєродонецьк! — сказала вона, подивившись на мене здивовано, ніби я запитую про щось давно всім відоме.

Так, вона мала рацію. Сєвєродонецьк — і цим усе сказано. Спостерігаючи за місцевими, я помітила, що своє місто тут люблять усі: і ті, хто й досі має проросійські погляди, і справжні патріоти. Його не можна не любити, хоча спитайте будь-кого: «За що ви любите Сєвєродонецьк?» — і, напевно, не отримаєте чіткої відповіді. Просто його люблять — і все, бо любов не має стандартів, вона або є, або її немає. Люблять таким, яким він є зараз, люблять спогади про ті часи, коли був великий парк відпочинку, коли можна було поплавати човном на озері, покатати дітей на атракціонах або просто помилуватися тисячами різнокольорових троянд на роздільній смузі дороги. Багато чого вже лишилося тільки в пам’яті людей, які тут живуть давно, але в місто закохуються приїжджі, які не бачили ані троянд, ані парку. Тисячі переселенців уже стали мешканцями привітного міста. Вони виділяються серед місцевого населення, не зовнішністю — очима. У них розгубленість, сум за втраченим і якась невпевненість. Довго намагалася зрозуміти, чому переселенці зазвичай неохоче говорять, хто вони й звідки, також не поспішають заводити знайомства з місцевими. Напевно, вони бояться почути осуд за те, що не зберегли свою землю, не відстояли, коли з’явилися на ній прапори чужинців; за те, що зайняли чиєсь робоче місце; вони відчувають провину за те, що піднялась оплата за наймане житло й зросли черги в банках та в пенсійному фонді. Вони живуть у нашому місті, але називають своїм те, де лишилися їхні домівки. Такі люди як вирвана з коренем рослина, яку пересадили в інше місце, вчасно поливають, доглядають, але їй важко, майже неможливо прижитися на новому, щоб відчувати себе добре. І як би вони добре не влаштувалися, завжди будуть сумувати за своїм домом. Переселенці купують одяг, бо виїжджали на короткий термін, але коли їм передають звідти їхній власний, вони ладні плакати над ним, бо той поношений одяг — частина їхнього минулого щасливого життя. Я зрозуміла, що переселенці будуть тут жити, можливо, ще довго, дехто осяде назавжди, але вони до скону повертатимуться думками туди, де залишилося все найцінніше в їхньому житті, де вони народилися самі, народжували й виховували дітей, де кохалися, сварилися із сусідами, саджали під вікнами квіти, лаяли хлопчаків-бешкетників у дворі. Усе