Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

Бій закінчився нічиєю. Махно не дав бійцям відпочити. Він зібрав залишки полків й повів їх до Дніпра — на Канів. Розвідка донесла, що до «красних» іде підмога — свіжа дивізія Котовського, кочубеєвці, полк «незаможників», башкирська кінна бригада. Коні зі скривавленими від насту копитами кульгали замерзлими полями. Люди ледве трималися в сідлах від утоми.

…За кілька днів Махно перейшов Дніпро біля Золотоноші. Комісари такого ходу не ждали: чекали Нестора біля мосту. Батько знов обдурив чекістів. Ішли просто через Дніпро, закидавши слабкий лід соломою, дошками, одежею. Кілька коней провалились й пішли під лід разом з вершниками…

Того ж дня перейшов річку й збірний кавалерійський корпус Гришки Котовського. Йти за Батьком по льоду було вже не так і страшно!

Зневірившись об'єднати холодноярських отаманів, Махно вирішив іти на Полтаву. Тут же зіткнулися з загоном самооборони. Бахнуло кілька пострілів. Козаки зрубали шістьох ополченців, комнезамівці поспішно відійшли від містечка. Селяни сказали, що десь тут ошивається штаб Фрунзе, тож далі вирішили йти лісами.

На Полтавщині взимку піднялося селянське повстання. До зброї взялись кілька тисяч. Загін Рудинського ріс, як на дріжджах. Знавіснілі від «продразвьорсток», комнезамів, загсамів, ЧеКа, ЧОНів, червоних диких дивізій, Першої кінної, селяни йшли до повстанців. У січні в загоні Рудя до зброї стало понад чотириста хлопців, у боях відбили тридцять кулеметів «максим» і «льюіс».

Махно тримав курс далі — до Путивля і Дону. З надією об’єднатись з отаманом Антоновим.

* * *

Спекатись Гришки Котовського було важко. На Василя червоні загнали Батька «в мішок» біля Бригадівки на Полтавщині. Мали семикратну перевагу в людях. Махно знову дав бій уночі, йшов на коні першим, устилаючи шлях за собою сотнями трупів. Вирубався з лабетів — упир! Після цього дивізія Котовського йшла вслід за Махном двадцять днів, з переляку не зважуючись атакувати. Котовський не любив потім згадувати ці походи.

Батько спішив на східні кордони — «на Волчанський».

Про Нестора ходили легенди. Якось він хитро перейшов лінію трьох бронепоїздів. Оточений червоними, попереду мав залізницю з потужними броневагонами, з десятками кулеметів й гарматами. Опинившися в, здавалось би, безвихідному положенні, Батько знов виказав хитрість старого лиса. Розвідка захопила червоного комвзводу з посвідченням, й з цим документом ад’ютант Махна помчав до бронепоїзда.

— Не стріляйте, це наші! — кричав він ще здалеку. Потім пригнав до амбразури, сунув папірець «красним» в очі. — А ото — показав на червоних — махновці! Бий з усіх кулеметів!

«Красні» вдарили з кулеметів, тоді додали ще й з гармати. Поки там розбирались, Махно провів полки через бронезаслони…

Розділ 4
Війна. Бій у мерії

… Айзек метався в диму і вибухах, як войовничий дух Азії, брудний і чорний, з диявольськими вогнями в очах. Ще тридцять вісім чоловік у будинку поклялись загинути, та не здатись!

Ром й досі не міг втямити — настільки швидко все сталося. На вокзалі в Одесі він випадково знайшов хлопчину, який також їхав у Придністров’я: «Там „калаш“ міняють на паспорт». Група, в яку записалися вони з Айзеком, вийшла з темрявою. Почалося все тихо, пластуни збили заслони, та на розвилці доріг за мостом почалось справжнє пекло.

До «дев'ятиетажки» залишалось яких-небудь триста метрів.

Під безладним вогнем загін пробивався до мерії. З самого початку з’явились поранені. Перші з них впали ще на мосту. Від бетонних плит «проїжки» за ними під обстрілом повзла козацька піхота. Вже на тому березі річки оглушливо лопнув снаряд румунської гармати-«рапіри» — й усі подальші події Ром пам'ятав погано. Мозок фіксував якісь окремі кадри, які не зв'язував воєдино: ось зелені і червоні пунктири трасерів, рожеві хвости «алазані», ось — вогнений шлейф і гуркіт гранатомета, чиєсь закривавлене лице в мерехтливому світлі бою…

Об'єднаний загін чорноморських, донських і кубанських козаків встиг зайти до мерії в останню хвилину: у його захисників вже закінчувались патрони. За п'ять хвилин з боку церкви виповзли БТРи, і кільце навколо мерії защепилось. Волонтери сховали броньовані машини в провулках, в «зеленці» парку. Виїжджали на пряму наводку — й тоді в п'ятиповерховій будівлі все тонуло в диму і полум’ї. Під час першої ж артпідготовки бойовий мер Федір Добров наказав усім збігти в підвали і вести оборону з вузьких віконець. Ручні кулемети навіки заспокоїли під час атаки кількох волонтерів, а важка і схожа на буряк граната з РПГ-7 через вулицю вбила струмінь вогню в стіну будинку поруч с баштою БТРа.

У цей час Ром ще тільки прийшов до тями, сидів на підлозі в колишньому кабінеті й дивився, як кулі з шипінням відколювали шматки штукатурки. Раптом біля вікна з’явився чоловік з товстою трубою. Тут вдарило з такою силою, що їх обох аж підкинуло в повітря. Від другого вікна полетіли шматки бетону. Під час спалахів на вулиці Ром впізнав у силуеті Атінгера, з яким його познайомили перед вилазкою.

— Чому вони не розриваються? — прокричав Ром, ледве впізнаючи власний голос, і його крик пролунав на диво глухо і здавлено.

— Тому що б'ють «болванками», — почув крізь удари слова у відповідь. — Тут парк, осколочні рвуться в гілках, своїх калічать… Ч-чорт, — вилаявся Атінгер, засовуючи в трубу довгу гранату, яка нагадувала цукровий буряк на палиці. Алік швидко перейшов на середину кімнати, нащось подивився на широкий проліт, що чорнів ззаду нього. Двері виходили в коридор мерії.

— Закрий вуха! — діждавшись кількох дружних спалахів за вікном, прокричав Рому: — Закрий вуха руками, — піднявся з коліна і, згорбившись, якусь мить поводив перед собою видовженим кінцем «ерпегеша». Через долоні Рома вдарила вибухова хвиля, довгий струмінь вогню вирвався з раструбу гранатомета точно в двері позаду і понісся коридором, здіймаючи клуби пилу.

З вулиці почувся звук потужного удару, крики, задзеленчали на асфальті якісь залізяки. Атінгер криво посміхнувся до Рома:

— Один «звір» є! А