Читати книгу - "Домбі і син"

боляче на щось зважитися. Важко було капітанові позбутися старих думок і взяти на борт зовсім новий вантаж зі швидкістю, яку вимагали обставини, та ще не зіжнувати їх між собою. Отже, замість негайно одягти фрак та жилет і виявити запал, який відповідав би настрою Уолтера, він рішуче відмовився строїтися у них зараз і повідомив юнака, що в такій серйозній справі йому треба спершу строхи погризти ніготь».

— Стара звичка, Уол-ре, — років п’ятдесят уже, — пояснив капітан. — Коли бачиш, що Нед Катл гризе нігті, Уол-ре, знай, що Нед Катл сів на мілину.

По цих словах він устромив свій залізний гачок між зуби, наче то була рука, і з глибокомудрим виглядом, що свідчив про найвищий ступінь філософської зосередженості над серйозними проблемами, заходився всебічно обмірковувати питання.

— Є в мене приятель, — пробурмотів капітан ніби до себе, — але він зараз у плаванні, — от хто дав би пораду в цій справі — та й у будь-якій іншій, — перекозиряв би цілий парламент! Його двічі викидало за борт, — додав капітан, — двічі, але йому це нітрохи не завадило. А юнгою був, так його три тижні (з перервами) били по голові рим-болтом! Та все одно голова, яких мало.

При всій його повазі до капітана Катла, Уолтер усе ж не міг не порадіти відсутності сього мудреця й живив надію, що світлий цей розум візьме його справу на розгляд не раніше, як вона вже буде розв’язана.

— Ти покажи йому бакен у фарватері,— тим самим тоном вів далі капітан, — і спитай, що він про нього скаже, — він тобі таке повідає, Уол-ре, що буде схоже на той бакен не більш, як гудзики твого дядька. Голова, кажу, яких мало! Нема другої такої!

— Як його зовуть, капітане Катле? — спитав Уолтер, вирішивши виказати інтерес до капітанового друга.

— Якчіп, — відповів капітан, — але, далебі, для такої голови ім’я не має жодного значення.

Капітан не роз’яснив докладніше змісту своєї останньої похвали, а Уолтер і не домагався роз’яснень. Тим більше, що сам він, з природною для його вдачі й ситуації жвавістю, повернувся до найважливіших моментів своєї справи, а глянувши на капітана, спостеріг, що той знову занурився в своє глибокодумство і, дарма що пильно дивився на нього з-під кущуватих брів, явно не бачив і не чув нічого.

І справді, капітан Катл виношував такі величні плани, що мусив зійти з мілини, пішов на глибину й ніяк не міг знайти дна своїй проникливості, Поволі капітанові почало ставати цілком зрозуміло, що тут трапилася якась помилка; що Уолтер, безсумнівно, щось плутає; коли й була розмова за Вест-Індію, то зовсім не в тому дусі, в якому її сприйняв молодий і гарячий Уолтер, — може, нарешті, то лише спосіб допомогти йому зробити кар’єру з незвичайною швидкістю. «Якщо, — думав капітан, — між Уолтером та містером Домбі й виникло якесь непорозуміння, то одне доречне слово спільного їхнього приятеля згладить та вирівняє все».

На підставі цього капітан Катл дійшов таких висновків: він має честь бути знайомим з містером Домбі, провівши в його товаристві вельми приємні півгодини в Брайтоні, де той позичив їм гроші. Обидва вони — люди світські й чудово порозуміються, полагодять ці дрібні непорозуміння та перейдуть до діла. Отож він, як приятель містера Домбі, іде просто до нього додому, нічого не кажучи Уолтерові, говорить лакеєві: «Передай, чоловіче добрий, що прийшов капітан Катл», довірливо — за петельку взявши, з’ясовує усе, доводить до ладу і — повертається переможцем.

В міру того, як ці думки зароджувалися в голові капітана Катла, набували форми та виразу, обличчя йому яснішало, наче сірий ранок, що поступається місцем сонячному дню. Брови його, перед тим лиховісно наїжачені кущиками, розгладилися й злагідніли. Його очі, півзаплющені під тягарем розумової діяльності, широко й легко розплющились. Усміх, що спершу позначився був лише в трьох місцях — в правому кутику рота і в кутиках очей, — помалу поширився на все обличчя і, перебігши хвилею по чолі, підняв лискучого капелюха, немов і він сидів на мілині разом з капітаном, а тепер, на щастя, знов обидва на плаву.

Врешті капітан перестав гризти нігті й сказав:

— Ну, тепер, хлопче, можеш помогти мені вбратися в ту робу, — капітан мав на увазі свої фрак і жилет.

Уолтер навряд чи уявляв собі, навіщо капітан так старанно припасовує хустку під коміром, скручує кінці в тугі свинячі хвостики і впихає їх у масивне золоте кільце, де (певне, на спомин про якогось померлого друга) був зображений нагробок, залізна чепурна огорожа і деревце. Навряд чи уявляв собі він, навіщо капітан до краю — наскільки дозволяла на це сорочка ірландського полотна — натягує комір сторчма, тим самим прибравшись у пару шор; навіщо скинув він туфлі, а взув незрівнянні чобітки до щиколотки, що їх носив лише в надзвичайних випадках.

Вивершивши нарешті собі на втіху цей туалет та оглянувши себе з голови до п’ят у дзеркальце для гоління, зняте ради цього з його цвяшка на стіні, капітан узяв свій каракуватий ціпок і сказав, що готовий.

Хода в капітана, коли вони вийшли на вулицю, була ще більш гордовита, ніж звичайно, але Уолтер списав цей факт на рахунок нових чобітків і не надав йому великої ваги. Пройшовши трохи, вони надибали жінку, що продавала квіти. Капітан, немов його пройняла блискуча ідея, раптом спинився і купив найбільший в її кошику розкішний букет у формі віяла з периметром у два з половиною фути, складений з квітів найгарячіших на землі кольорів.

Озброєний цим дарунком, що призначався містерові Домбі, капітан Катл мовчки простував поруч Уолтера до крамниці корабельних інструментів, біля дверей якої обидва спинилися.

— Зайдете? — запитав Уолтер.

— Так, — відповів капітан, відчуваючи, що насамперед йому треба збутися Уолтера, а запланований візит краще скласти трохи пізніше.

— І нічого не забудете?

— Ні,— пообіцяв капітан.

— А я піду прогуляюся, — сказав Уолтер. — Не буду заважати вам, капітане Катле.

— Гуляй довше, хлопче! — гукнув йому навздогін капітан. Уолтер, на знак згоди, махнув рукою й пішов своєю дорогою.

Власне, дороги, як такої, в