Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"

— Пане начальнику, — перехопив Кшепицький, — мені здається, ваші побоювання безпідставні. Не забудьте, що пан президент має великі впливи в уряді. Надісь, ніхто в Варшаві не здолає зробити стільки, як пан Дизма.

Комісар уклонився.

— О, це я добре знаю. І мені було б вельми приємно зробити невеличку послугу такій шанованій людині, тим паче, що ласкавий пан президент, я не сумніваюся, не забуде мене.

— Звичайно, — підтакнув Дизма.

— Щиро вдячний вам, пане президенте. Я високо ціную вашу підтримку. Найближчими днями навіть хочу звернутись до вас з одним невеличким проханням.

— Охоче зроблю все, що зможу.

— Для вас, пане президенте, це дрібниця, а для мене вельми важлива річ. Справа в тому, що з нового року звільняється посада заступника головного коменданта поліції. Коли б така поважана людина, як ви, пане президенте, підтримала мене, то я напевно міг би дістати призначення…

— А від кого це залежить? — спитав Никодим.

— Од міністра внутрішніх справ.

— Якщо так, — мовив Дизма, — то можете бути спокійні. Це мій приятель.

— Сердечно, сердечно дякую.

Комісар схопився, щоб потиснути Никодимові руку.

По тому заходились обговорювати все детально. Рейх і Кшепицький не забули навіть про найменші дрібниці, і Дизма з подивом слухав їх, признаючись у душі, що сам він у всьому цьому не дав би собі ради.

Коли Дизма і Кшепицький повернули до банку, там уже чекав Куницький. Його рухи, вираз обличчя, очі — все свідчило про велике занепокоєння. Кшепицький, проходячи, окинув його іронічним поглядом, але той навіть не помітив. Схвильовано підбіг назустріч Дизмі і зашепеляв:

— Ви приїхали! Я дуже радий. Привезли теку?

— Здрастуйте. Привіз.

— Пане Никодиме, я, далебі, не розумію, що все це означає?

— Що саме?

— Ну, з цією аудієнцією у міністра! Черпак сказав, що її відкладено. Міністр зовсім не виїжджає. Він, пане Никодиме, і не збирався нікуди виїжджати. Що це має означати?

— Ходімо до мене, — відповів червоніючи Дизма, — я поясню вам.

— Далебі, далебі не розумію, — безугавно шепеляв Куницький, дрібочучи за Никодимом.

— Ви, Ігнате, можете йти собі в місто, — кивнув Дизма слузі.

Коли Ігнат вийшов, він звернувся до Куницького:

— Пане Куницький… гм… Ваша дружина постановила розвестися з вами.

— Що таке?! — підплигнув Куницький.

— Те, що ви чуєте. Розводиться з вами і виходить за мене.

Куницький люто зиркнув на Дизму.

— Ах так… Може, вона й приїхала з вами?

— Ні, зосталася в Коборові.

Старий кусав губи.

— Коли це моя жінка так надумала? Це ж неможливо! Нічого мені й не згадувала! Може, це хвилинна примха? Каприз як наслідок вашої інтриги…

— Яка там інтрига… Просто закохалася в мене, з неї досить уже старого діда.

— Але в цього діда, — засичав Куницький, — у цього старого діда — мільйони!

— Дуля з маком, а не мільйони. Мільйони і Коборів — це власність Ніни.

— На папері, тільки на папері, шановний пане! Ні на що вам лакомитись.

— А може, і є на що, — по-філософськи відрік Дизма.

— Ба, немає! Я дуже шкодую, — ущипливо захихотав Куницький. — Зате в мене є жінчині векселі на таку суму, що перевершує всю вартість маєтків.

Никодим засунув руки в кишені штанів і випнув губи.

— Щодо векселів, пане Куницький, то вони справді були. Були, та сплили.

Куницький став блідий, як смерть. Трясучись усім тілом і насилу зводячи дух, застогнав:

— Що? Що?.. Як це?

— Так це.

— Украв?! Украв у мене векселі?! Ключ! Зараз же віддай ключ од сейфа.

— Ключа не віддам.

— Та це ж грабунок! Злодій, розбійник. Я тебе в тюрягу запроторю.

— Заткни пельку, старий шахраю! — гаркнув Дизма.

— Грабунок! Давай ключ!

— Не дам, бо ключ не твій, розумієш, пройда! Не твій, а Нінин. Її маєток, її сейф і її ключ.

— О ні! Ти, розбійнику, не думай, що старий Куницький допустить, щоб його пошили в дурні. Є ще справедливість у Польщі, є суд! Є свідки, які бачили, що я давав тобі ключ. Тихше, братику! Ніні теж доведеться під присягою визнати, що вона підписала мені векселі.

— Не бійся. То вже моя справа.

— Є ще суд! — сатанів Куницький.

У передпокої пролунав дзвоник.

— Бидло, він мене судом лякає, тьху! — Дизма плюнув на підлогу і подався відчиняти двері.

— Мерзотник! Негідник! — Куницький метався по кімнаті, мов лис у клітці. — Я зараз же піду до прокурора, в поліцію піду…

Але йти не довелося: двері відчинились, і до кімнати ступив поліцейський, а з ним — два шпиги в цивільному.

— Ви Леон Куницький, або ж Леон Куник? — різко запитав поліцейський.

— Так, Куницький.

— Ви арештовані. Надівайте пальто і ходімо з нами.

— Я? Арештований? Але ж за що? То, надісь, помилка.

— Нема ніякої помилки. Ось ордер на арешт.

— За що?

— Це не моє діло, — здвигнув плечима поліцейський. — В управлінні карного розшуку вам скажуть. Ну, ходімо! У вас є зброя?

— Нема.

— Обшукайте його!

Шпиги обмацали кишені.