Читати книгу - "Слідами вигнанця"

повільно запинало темно-попелястою хмарою. Капоко схопив сірники з Павлових рук, збіг додолу й у трьох місцях підпалив пересохлу траву. Вогонь схопився в одну мить, трава затріщала, й чорний дим шугнув понад землею. Вітер подужчав. Полум'я звивалось червоними омахами, сичало гадом і жерло траву. За якихось півгодини вигорів великий круглий простір. Над обсмаленим степом синім павутинням повис дим. Негри знову збігли на могилу. Павел та Домбо подалися слідком. Тепер уже було добре видно, як на небоколі мерехтить величезна кривава смуга, що часом яснішала, а часом ставала брудно-чорною.

Негри з тривогою дивились у той бік і квапно лаштували луки. Ген біля обрію вже видно й омахи полум'я. Над самою землею важкою градовою хмарою клубочивсь дим. Повітря прогіркло кіптявою. Вітер ще подужчав, і в обличчя мандрівникам ударила перша гаряча хвиля.

Стрімко майнула над головами зграйка яструбів. Якась маленька гарна тваринка, така завбільшки як звичайний заєць, але з ратицями та носорожачим писком, несамовито тицялась в різні боки й не знала, куди подітись. Тубільці назвали її нугахою.

Смертельний канчук пожежі виганяв із савани її мешканців. Після носорога-ліліпута пробіг страус. Він гупав по твердій землі, мов добрий кінь копитами. Три до смерті перелякані гієни блискавкою перетнули випалену мандрівниками площу. П'ять молодих левів неначе втікали від табунця смугастих зебр, а трохи осторонь земля стугоніла під чередою носорогів. Раптом з кіптяви вискочило ціле стадо струнких антилоп. Леви, нажахані й плохі, широко й споро стрибали, схожі на великих рудих кішок із підібганими хвостами. Перед шаленою стихією навіть найлютіші хижаки приборкувались і розгублено шукали порятунку. Рівнину сповнювало сумне ревіння, оглушливі сурми носорогів, лемент диких буйволів та розпачливе бекання антилоп. Усі згуки змішувались в одне безперервне жахливе виття.

Тубільці, повдягавшись на могилі, пильно стежили за кожною твариною, стискаючи в руках асагей і напнений до брину лук. Домбо пантрував з пістолетом напоготові. Павел, прикипівши щокою до приклада, грів пальцем спусковий гачок карабіна.

Короткозорий носорог наввистрибки втікав від пожежі, підкидаючи вгору важкий зад і тривожно сурмлячи. Він сунув просто на могилу, але за кілька кроків од засідки, зустрінутий десятьма стрілами, злякано заревів, сахнувсь убік і вчвал подався далі.

Слідком за носорогом на мисливців мчав величезний леопард. Охоплений панічним ляком, він уже лаштувавсь плигнути на вершечок могилки, але Павел вистрілив майже впритул. Куля розітнула череп, небезпечний хижак так жахливо заверещав, що всі ниць попадали на землю. Коли ж попідводили голови, леопард лежав нерухомо біля самісінької могили поряд пенька вельвічії. Це був напродиво рідкісний екземпляр, з лискучим, наче справжній шовк, хутром.

Зграї соколів, яструбів та могутніх білоголових орлів зажерливо налітали на беззахисні жертви й здіймались у повітря з напівобпеченими зміями, суходільними раками та велетенськими ящірками, які даремно намагались поповзом утекти від нищівного полум'я…

Пізньої ночі вітер вимів з неба дим. Вогонь, натрапивши на завбачливо випалену Капоком площу, обійшов кружка й загув далі. Вже не падали з неба жарини, сажа та попіл. Над спустошеною саваною висипали великі бліді зорі. Замовкли пташиний лемент і ревіння тварин. Рівнину, спотворену й непривітну, оповила тиша й задуха. Місяць задивувався згори небаченою в цих місцях чорною пустелею. На її сумному тлі, наче смолоскипи, де-не-де догоряли баобаби, самітні пальми та обрідні кощаві акації.

Тубільці поснули просто на плескатій верхівці могили. Тільки Камбела без угаву стогнав. Павел дививсь, як він карлючиться від болю, й під горло йому підкочувавсь теплий клубок жалю. Лагідний та послужливий тубілець прощався з життям.

Коли Домбо, виснажений пережитим, заснув, Павел підсів до старого:

— Камбела, кана бена? (Камбело, дуже болить?)

— Бена, бена, гамба! (Дуже, дуже, господарю!) — проквилив негр і обличчя йому пересудомило від болю.

— Ваке гу, Камбела! (Ти видужаєш, Камбело!) — спробував утішати пораненого Павел.

Старий глянув на нього широко розплющеними очима, в яких промайнула нездоланна жага життя, й щось квапливо зашепотів, але Павел знав лише кілька слів його рідної мови й страшенно пошкодував, що не знає більше. А малого будити не хотілось. Важка путь та небезпека на кожному кроці геть виснажили бідолашного хлопця. Він захляв і став схожий на благеньку очеретинку. Через те Павел і примушував його більше відпочивати, бо попереду ще чекало багато випробувань.

Камбела довго вовтузився й стогнав, але нарешті таки принишк. Певно, рана трохи попустила, й він заснув. Павел і собі ліг. Після пожежі не було небезпеки нічного нападу, й він вирішив не ставити вартових.

IV

— Лібата! Лібата, гамба! — озвався дружний гук.

Мандрівники вже проминули згарища й сходили в долину, що аж сяяла проти сонця — зелена, яскрава й мальовнича. Камбела не міг навіть ноги переставляти, через те Гама з Лією несли його на руках. Він ще дужче змарнів, скощавів, очі тоскно блимали, і в них поступово згасали останні іскорки життя.

Почувши радісний лемент, Павел глянув на табакерку. На карті в цьому місці не позначено жодного населеного пункту. Але ж очі не обманюють. Хижки стояли на рівненькому моріжку й здалека трохи нагадували пасіку.

Зустрічі з місцевими жителями завжди хвилюють мандрівника. Павел похапцем дістав бінокль і заходивсь оглядати місцину. В селищі чомусь не видко було й живої душі.

Тільки щось наче чорна мурашка вешталось поміж хатинками, певно ж таки людина.

Хвилин за тридцять Павел знову підніс бінокль до очей.

— Нгвуно! — раптом вигукнув він. — Нгвуно випередив нас!

— Нгвуно? — здивувався Домбо. — Чи добре дивись гамба?

— Бачу добре! Помилки не може бути!

— Гомба-гомба! (Гієна!) — презирливо засопло негреня й похопилося до хлопців.

Ті раптом збуджено зарепетували й почали вдивлятись удалину. Очі в Капока налились кров'ю. Павел наздогнав його й пішов попліч.

— Нгвуно — ваш товариш, — озвавсь він і допитливо скосував на молодого негра. — Він, зрештою, людина не погана. Ну, вчинив негарно, але ж тепер виправився. Подивись, як він страждає! Блукає, мов самітний гну. Приймемо його знову до гурту, га?

Капоко зсунув докупи брови й скреготнув зубами.