Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

До того ж, тітка Ненсі… Вона огидна баба, а та стара, що з нею проживає, — справжня чаклунка. Вона зурочить тебе — так і знай! Ти виїдеш звідти ніби здоровою, але невдовзі по тому сконаєш.

— Не сконаю. І вона не чаклунка!

— Ще й яка! За її веліням, кам’яні пси обабіч в’їзду до садиби щоночі гавкають. Тільки-но хтось наблизиться, вони починають: гав! гав! гав!..

Ільза була природженою декламаторкою. Її «гавкання» пройняло би кожного. Однак розмова точилася вдень, а при денному світлі Емілі була хороброю, мов той лев.

— Ти заздриш мені, та й годі! — відказала вона й пішла геть.

— Нічого подібного, ти, мала паскуднице, — заверещала Ільза їй у спину. — Заноситься, бо в тітки її, бач, кам’яні пси коло в’їзної брами! Я знаю в Шрусбері одну жінку, що має пси в сто разів «кам’яніші», як твоя тітка!

Втім, другого дня ранком Ільза сердечно прощалася з Емілі, зобов’язавши її писати листа не рідше одного разу на тиждень. Емілі мала їхати до Попового Ставу зі старим Келлі. Тітка Елізабет готувалась, було, сама відвезти небогу, але того дня почувалася недобре, а тітка Лаура не хотіла залишати недужу сестру на самоті. Що ж до кузена Джиммі, то він лагодив паркан. Від’їзд Емілі опинився під загрозою, а був призначений саме на цей день, і про час прибуття Емілі до Попового Ставу заздалегідь повідомили тітці Ненсі, яка, до слова, дуже не любила чекати даремно. Коли б Емілі не з’явилася вчасно перед обличчя тітки Ненсі, та цілком могла зачинити двері перед носом родички, що спізнилася, велівши їй вертатися додому. Тільки переконаність у цьому схилила Елізабет Муррей до того, щоб довірити Емілі старому Келлі.

Емілі ж була в захваті. Вона любила старого гендляра й гадала, що поїздка в його червоному повозі стане для неї веселою пригодою.

— Тішуся, — мовив старий Келлі, вже як виїхали з Місячного Серпа, — завжди любив їздити з гарненькими дівчатами. А коли весілля?

— Чиє весілля?

— О, свята наївність! Твоє власне — чиє ж бо ще?

— Я не маю наміру виходити заміж, — відказала Емілі, загалом незле наслідуючи тон і манеру висловлюватись тітки Елізабет.

— Гм, сама панна Елізабет краще б не відповіла. Може, й твоя правда…

— Я мала на думці, — мовила Емілі, налякана тим, що могла образити старого Келлі своєю відмовою всім чоловікам без винятку, — я мала на думці, що я ще надто молода для шлюбу.

— Ну, що молодша, то краще. А це ось коробка цукерок для тебе. Старий Келлі завжди частує панянок. А тепер повідай мені про нього.

— Про кого?

— Звісно про кого: про хлопця твого.

— Я не маю хлопця. І… пане Келлі, ви не повинні питати мене про такі речі.

— Та я б не питав, якби відав, що це небажана тема. Але я не мав на мислі нічого лихого — вір мені! — просто дав маху.

Запала довга мовчанка. Емілі приглядалася до навколишніх краєвидів, її уява вже починала снувати образи, вже зазвучали їй нові рими…

— Отже, ти їдеш на гостину до старої пані з Попового Ставу? — порушив мовчанку Келлі. — Ти ніколи там не бувала?

— Ні.

— Там сила-силенна Прістів. Цей рід так само гордий, як і Мурреї. Одначе слухай, люба дитино, — додав старий Келлі, по-змовницькому стишуючи голос, — ніколи не одружуйся з Прістами, з жодним із Прістів.

— Чому? — спитала Емілі, яка не збиралася виходити за Пріста, але хотіла знати, пощо не можна цього робити.

— Вони тяжкі в сімейному житті. Їхні дружини вмирають молодими. Стара пані з Попового Ставу, щоправда, пережила свого чоловіка, однак у неї талан Мурреїв. Єдиний порядний Пріст — це Джарбек, та він занадто старий.

— Ільза твердить, начебто Каролін Пріст займається чародійством.

— Можливо. Завжди ліпше бути насторожі. Ось, маєш — поклади до кишені оцю конячу підкову і, як опинишся в скрутному становищі, нею твори над собою хресне знамення. Тобі не заважатиме, якщо я куритиму люльку?

Ні, це Емілі не заважало. Могла принаймні дати волю своїм думкам, а вони були значно приємніші за розповіді старого Келлі. Дорога до Попового Ставу була мальовничою — вилася уздовж затоки. Переїжджали через мости й містки над річками й потічками, а ліворуч видніли все нові й нові стави та озера. І врешті-решт, угледіли найбільше з них: Поповий Став. Емілі жадібними очима вбирала розкішні картини природи і враз постановила, що мусить якнайшвидше і якнайдокладніше описати все, що бачить навколо. Перед від’їздом вона завбачливо поклала до валізи оправлену книгу, подаровану кузеном Джиммі.

Тим часом повернули до головного озера. Бічна дорога провадила до садиби тітки Ненсі, що так само називалася Поповий Став. Повітря було тут вологішим і холоднішим, як у Місячному Серпі. Квіти розливали довкола свої п’янкі пахощі. Емілі стало сумно, коли під’їхали до брами, — сумно, що ця чудова подорож добігла свого кінця. А перед брамою таки стояли на чатах двоє великих, вирізьблених із каменю псів. Їхні морди виглядали понурими і навіть зловісними.

Масивні двері, що вели до передпокою і далі, до вітальні, були відчинені. На порозі стояла дрібної статури жінка. Старий Келлі спішився. Хутко, обіруч схопив Емілі за талію і поставив на землю. Потім витягнув її валізку й, потиснувши дитячу руку, прошепотів:

— Дивись — не загуби підкову. Бувай здорова. І хай голова твоя буде холодною, а серце — гарячим.

І, скочивши на передок свого повозу, рушив у зворотню путь.

— Отже, ти Емілі з Місячного Серпа, — пролунав різкий, ледь не писклявий жіночий голос. Щуплява долоня, тверда і кощава, обняла її ручку й спрямувала дівчинку до дверей. Немає тут ніякого чаклунства, подумала Емілі. Попри це, торкнулася пальцями конячої підкови