Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

Їй кортіло кинутися вперед і відштовхнути нападника. Але республіканські солдати трималися позаду, чекаючи наказів. Вона не могла ринутися в сутичку сама, полонені просто пошматували б її.

Вона стояла, піднявши тризуба, і дивилася, як обличчя Авґуса стає моторошно синім.

— З дороги! — Тарквет і його охоронці з піднятими аркебузами протиснулися крізь юрбу.

Тарквет глянув на полонених і вигукнув наказ. Пролунав залп. Восьмеро чоловіків упали на підлогу. Повітря наповнилося знайомим запахом пороху. Звільнені місіонери нестямно хапали ротами повітря.

— Що таке? — Дзіньджа протиснувся крізь натовп. — Що тут сталося?

— Генерале Дзіньджа. — Тарквет дав сигнал своїм людям, і вони опустили зброю. — Добре, що ви прийшли.

Дзіньджа глянув на тіла на підлозі.

— Ви завинили мені гарну робочу силу.

Тарквет підняв аркебузу.

— На вашому місці я би поліпшив охорону в’язниці.

— З охороною нашої в’язниці все гаразд. — Дзіньджа побілів від люті. — Ваших місіонерів не мало тут бути.

Авґус підвівся, відкашлюючись. Він потягнувся до руки Дзіньджі.

— Полонені заслуговують милосердя. Ви не можете просто…

— До біса ваше милосердя. — Дзіньджа відштовхнув Авґуса. — Ви на моєму кораблі. Ви коритиметеся наказам, інакше можете вирушати річкою вплав.

— Не смій говорити так із моїми людьми. — Тарквет став між ними. Різниця між ним і Дзіньджею була майже сміховинна — за нікарськими мірками Дзіньджа був високого зросту, але Тарквет нависав над ним. — Можливо, твій батько не достатньо чітко все пояснив. На твоєму кораблі ми дипломати. Якщо ти хочеш, щоб Консорціум бодай розглянув можливість профінансувати вашу жалюгідну війну, то ви ставитиметеся до кожного призахідника як до королівської особи.

Дзіньджа важко зглитнув. Жинь бачила, як на його обличчі проступає лють, бачила, як він придушує бажання відреагувати. Усі важелі впливу були в руках Тарквета. Тож дорікнути йому було нічим.

Жинь втішалася. Було добре бачити Дзіньджу приниженим, коли до нього ставилися з такою ж зневагою, з якою він завжди ставився до неї.

— Я зрозуміло пояснив? — запитав Тарквет.

Дзіньджа підняв на нього очі.

Тарквет закинув голову.

— Скажи «так, пане», або «ні, пане».

На обличчі Дзіньджі було написане бажання вбивати.

— Так, пане.

Декілька днів після цього напруження не спадало. Призахідницькі солдати почали супроводжувати місіонерів, куди б вони не йшли, а нікарці намагалися триматись осторонь. Але за винятком тих випадків, коли хтось із їхніх був у небезпеці, солдати Тарквета зброї не застосовували.

Тарквет продовжив своє безперервне оцінювання кампанії Дзіньджі. Часом Жинь бачила його на палубі, де він нахабно занотовував щось у маленькій книжечці, оглядаючи флот, який рухався вгору річкою. І Жинь замислилася — а що він думає про них, про їхніх богів, які не відповідають на молитви, їхню, здавалося б, таку примітивну зброю, і криваву відчайдушну війну?

Через два місяці ведення кампанії вони нарешті дісталися провінції Щура. На цьому низка перемог скінчилася.

Другий підрозділ провінції Щура був розвідувальною гілкою Міліції. Їхні шпигуни були найкращі в Імперії. Наразі вони ще мали в запасі декілька місяців, щоб розробити кращу оборонну стратегію ніж та, на яку спромоглися провінції Зайця й Барана.

Прибувши на місце, Республіка побачила покинуті селища, порожні комори та випалені поля. Воєначальник Щура або відкликав цивільне населення в міські центри подалі від річки, або ж відіслав їх до інших провінцій. Солдати Дзіньджі знаходили одяг, меблі та дитячі іграшки, розкидані по зарослих травою дорогах. Усе, що не змогли забрати, зруйнували. Вони знаходили селища спаленими, із зіпсутим посівним зерном і купами зогнилих туш худоби.

Воєначальник Щура навіть не намагався боронити власні кордони. Він просто відступив до Бажаї — надійно укріпленої столиці. І Бажая мала кращі шанси, аніж Сяшан — її ворота були товщі, мешканці краще підготовлені, а саме місто розташовувалося на відстані півтора кілометра від річки, що нейтралізувало переваги «Сорокопуда» й «Деркача».

— Ми маємо просто зупинитися й повернути назад, — Кітай у розпачі міряв кроками кабінет. — Насувається зима. Інакше помремо з голоду.

Але Дзіньджа все дужче дратувався й усе менше волів прислухатися до своїх радників, натомість непохитно наполягаючи на продовженні наступу.

— Він хоче піти на Бажаю? — запитала Жинь.

— Він хоче якомога швидше просуватися на північ, — Кітай тривожно смикав волосся. — Це жахлива думка. Але він мене не послухає.

— Тоді кого він послухає?

— Будь-кого з командування, хто згоден із ним. А надто Молкоя. Він зі старої гвардії, а я казав Вейсжі, що це була погана ідея, але хто ж мене слухав? Неджа на моєму боці, але, звісно ж, Дзіньджа не послухає молодшого брата, бо це означатиме втратити обличчя. Дуже скоро це може перекреслити всі наші успіхи. Знаєш, а є чимала ймовірність, що ми всі просто вмремо з голоду на півночі. Це було б весело, хіба ні?

Але, як оголосив Дзіньджа «Зимородку», вони не помруть із голоду. Вони візьмуть провінцію Щура. Вони підірвуть ворота столиці Бажаї й самотужки здобудуть собі вдосталь припасів, щоб пережити зиму.

Накази віддавати легко. Важче їх виконувати, а надто з огляду на те, що вони дійшли до точки, де Мужвей був таким крутим, що Дзіньджі не лишалося нічого, крім як наказати своїм військам перетягувати човни по землі. Оскільки перед цим береги річки затопило, вони змогли підпливти просто до низинних доріг. Але тепер були змушені висадитися на берег і перекочувати кораблі на колодах, аби дістатися до наступного водного шляху, достатньо широкого, щоб умістити військові кораблі.

На те, щоби просто витягти величезні баштові кораблі на сушу, знадобився цілий день натягування мотузок, а ще більше часу вони витратили на те, щоб зрубати вдосталь дерев і перекочувати їх по вибоїстій землі. Один тиждень плавно перейшов у два тижні виснажливої безглуздої праці, від якої ціпеніло все тіло. Єдиною перевагою для Жинь стала втома від роботи. Тепер їй ніколи було нудьгувати.

Зміни у варті були захопливими. Гарний шанс вибратися подалі від надокучливого гуркоту кораблів, які перекочували на колодах, і дослідити довколишні землі. Густі ліси простиралися куди ставало погляду. Дзіньджа відправляв щоденні групи нишпорити між деревами, шукаючи слідів Міліції.

Жинь це здавалося відпочинком, аж доки не пішли чутки, що денний патруль помітив розвідувальну групу Міліції.

— І ви так просто їх відпустили? — вимогливо поцікавився Дзіньджа. — Ви тупі?

Того дня на патрулюванні були люди з «Грифона». Неджа квапливо за них вступився.

— Вони були не варті бою, брате. Наших було менше.

— Але вони мали елемент несподіванки, — випалив Дзінь­джа. — А тепер уся Міліція знає наше точне місце розташування. Відішли своїх людей назад. Ніхто не ляже спати, доки я не отримаю доказів того, що всі шпигуни мертві.

Неджа схилив голову:

— Так, брате.

— І візьміть із собою людей Салкхі. Ясно, що твоїм солдатам не можна довіряти такої роботи.

Наступного дня спільний загін Салкхі й Неджі повернувся на «Зимородок» із декількома головами й порожніми формами Міліції.

Це заспокоїло Дзіньджу, але зрештою нічого не змінило. Спочатку розвідники Міліції поверталися все більшими й більшими групами. Потім атаки стали масовими. Солдати Міліції ховалися в горах. Вони ніколи не атакували прямо, але підтримували постійний потік