Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

стріл, знімаючи солдатів, які ніяк цього не чекали.

Республіканські загони зазнали страшних втрат від цих спорадичних, непередбачуваних атак. Табором повзла паніка, знищуючи бойовий дух. Жинь розуміла, чому. На суші Республіканська армія почувалася ніяково. Ці люди звикли воювати з кораблів. І найкомфортніше їм було у воді, де вони мали швидкі шляхи для втечі.

А тепер утікати було нікуди.

Роздiл 19

Того дня, коли вони нарешті повернулися на річку, почався сніг. Спершу він був повільний і лапатий. Але через декілька годин перетворився на сліпучу заметіль, та ще й з такими сильним вітрами, що солдати заледве щось бачили на відстані півтора метра перед собою. Дзіньджа був змушений тримати свій флот на мілководді біля берега, поки солдати перечікували бурю на нижніх палубах кораблів.

— Сніг завжди зачаровував мене, — Жинь виводила візерунки в конденсаті, що осідав на ілюмінаторі, спостерігаючи за нескінченним гіпнотичним снігопадом надворі. — Кожної зими він був несподіванкою. Мені ніколи не вірилося, що він справжній.

— На півдні не випадає сніг? — запитав Кітай.

— Ні. У Тікані настільки сухо, що губи тріскаються до крові, коли намагаєшся всміхнутися, і ніколи не буває достатньо холодно, щоб пішов сніг. Доки я не приїхала на північ, то про сніг чула лише в казках. Я думала, що він прекрасний. Крихітні часточки холоду.

— І яким сніг здався тобі в Сінеґарді?

Відповідь Жинь заглушило завивання вітру. Вона опустила шторку.

— Жалюгідним.

Заметіль ущухла лише наступного ранку. Ліс змінився, немовби якийсь велетень облив дерева білою фарбою.

Дзіньджа оголосив, що флот лишатиметься на суші ще один день для святкування Нового року. По всій країні свято тривало цілий тиждень і передбачало банкети з дванадцяти страв, феєрверки та нескінченні паради. Але під час військової кампанії одного дня було цілком достатньо.

Військо висадилося на берег, щоб розбити табір у зимовому пейзажі, і тішилося нагоді втекти з холодних казарм.

— Поглянь, чи зможеш розпалити полум’я, — сказав Неджа, звертаючись до Кітая.

Вони сиділи втрьох на березі річки, горнучись одне до одного, розтираючи руки, поки Кітай метушився зі шматком кременя, щоб розпалити багаття.

Неджа добув десь невеликий пакет борошна з в’язкого рису. Він висипав його в залізну миску, додав трохи води з фляги й розмішував пальцями, доки не сформував невелику кульку тіста.

Жинь штрикнула багаття з кори. Воно ледь зашипіло й заіскрило, а наступний порив вітру геть його загасив. Вона застогнала й потягнулася до кременя. Їм ніяк не вдавалося закип’ятити воду вже щонайменше з пів години.

— Знаєш, а може, просто віднесемо все на кухню й приготуємо там?

— На кухні про це не повинні знати, — сказав Неджа.

— Розумію, — сказав Кітай. — Генерал цупить харч.

— Генерал винагороджує своїх найкращих солдатів новорічними ласощами, — сказав Неджа.

Кітай розтирав долоні й руки.

— О, яке кумівство.

— Стули пельку, — пробурмотів Неджа. Він міцніше стиснув кульку тіста, але лише розкришив її поміж пальцями.

— Ти додав замало води. — Жинь узяла миску й почала місити тісто однією рукою, додаючи потроху води другою, аж доки не отримала вологий круглий м’ячик завбільшки зі свій кулак.

— Не знав, що ти вмієш готувати, — допитливо сказав Неджа.

— Раніше я постійно готувала. Інакше ніхто не нагодував би Кесеґі.

— Кесеґі?

— Мого молодшого брата.

У пам’яті Жинь зринуло його обличчя. Вона заштовхала цей спогад назад. Вони не бачилися чотири роки. Вона не знала, чи він ще живий, і не хотіла про це думати.

— Не знав, що в тебе є молодший брат, — сказав Неджа.

— Не рідний. Мене вдочерили.

Ніхто не просив її продовжувати, тож вона й не стала. Жинь зробила з тіста невеликі округлі смужки, покатавши їх між пальцями, а потім шматочок за шматочком поділила на галушки завбільшки з великий палець.

Неджа стежив за її руками широко розплющеними від замилування очима хлопчика, який точно ніколи не бував на кухні.

— Ці кульки менші за рисові кульки тан-юань, які я па­м’ятаю.

— Це тому, що в нас немає червоної бобової пасти чи кунжуту, щоб наповнити їх, — відповіла Жинь. — Є бодай шанс на те, що ти поцупив ще й дрібку цукру?

— А треба ще й цукор додавати? — запитав Неджа.

Кітай реготнув.

— Тоді їстимемо так, як є, — сказала вона. — Маленькими шматочками смакуватиме краще. Більше жувати буде.

Коли вода нарешті закипіла, Жинь кинула кульки з рисового борошна в металевий казанок. Щоб вони не злиплися, почала помішувати їх паличкою за годинниковою стрілкою.

— А ви знали, що казанки винайшли військові? — запитав Кітай. — Одному з генералів Червоного Імператора спало на думку зробити металевий посуд. Можете уявити? До того солдати намагалися будувати великі багаття для величезних бамбукових пароварок.

— Військовим належить чимало винаходів, — замислено промовив Неджа. — Поштові голуби, наприклад. А ще є непоганий аргумент, що більшість покращень у ковальстві та медицині стали наслідком доби Ворожих Держав.

— Як мило. — Жинь не зводила очей з казанка. — Тоді це доводить, що війна може дати і щось хороше.

— Це гарна теорія, — наполягав Неджа. — Безумовно, у добу Ворожих Держав країну охопив хаос. Але погляньте, що вона нам дала: «Принципи війни» Суньдзи, теорії управління державою Мендзи. Усе, що ми зараз знаємо про філософію, про мистецтво ведення війни й управління державою, винайшли саме в ту добу.

— То це така ціна? — запитала Жинь. — Тисячі людей мусять померти, щоб ми могли навчитися краще вбивати одне одного в майбутньому?

— Ти ж розумієш, що я зовсім не це мав на увазі.

— Але звучить саме так. Звучить так, мовби ти говориш, що люди мусять помирати заради прогресу.

— Вони помирають не заради прогресу, — сказав Неджа. — Прогрес — це побічне явище. Завдяки військовим нововведенням ми не лише вчимося краще вбивати одне одного, а й будемо краще підготовлені вбити будь-кого, хто надумає напасти на нас у майбутньому.

— І хто ж, на твою думку, нападе на нас наступним? — запитала Жинь. — Внутрішні держави?

— Не виключено.

— Спершу вони мають припинити вбивати одне одного.

Клани північних Внутрішніх держав вели безперервну війну, скільки вони себе пам’ятали. У часи Червоного Імператора студентів у Сінеґарді готували передусім до того, щоб відбиватися від загарбників з півночі. Але тепер це була лише теоретична ймовірність.

— У мене краще запитання, — сказав Кітай. — І який же, на твою думку, наступний великий військовий винахід?

— Аркебузи, — сказав Неджа

А Жинь тієї ж миті промовила:

— Армії шаманів.

Обидва хлопці повернулися й пильно глянули на Жинь.

— Шамани проти аркебуз? — запитав Неджа.

— Звісно, — сказала вона. Ця думка тільки-но сяйнула їй, але що більше вона це обмірковувала, то привабливішим воно ставало. — Зброя Тарквета — це просто уславлені ракети. Але уявіть цілу армію людей, здатних прикликати богів.

— Це скидається радше на катастрофу, — сказав Неджа.

— Або на військо, яке неможливо спинити, — сказала Жинь.

— Мені здається, що якби це було можливо, то це вже зробили б, — сказав Неджа. — Але в історії немає жодних записів про використання шаманів у війні. Єдиними шаманами, яких Червоний Імператор