Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Настусю, будь ласка, будь дуже обережна! Перевіряй газ, вентилі води, якщо перегорить лампочка, знаєш, де взяти?

— Знаю.

— Номери різних служб у нас на тумбочці в передпокої.

— Вони й в інтернеті є, мамо, — перебив уже Андрій.

— Не забувай купувати собі їжу, Настусю. А то так і будеш два тижні сидіти на крупі, яку вдома знайдеш. Грошей у тебе достатньо?

— Більше ніж потрібно, мамусю, не хвилюйся, — Туся знову обняла маму, торкаючись губами теплої щоки. — Ви як приїдете — відразу телефонуйте. Тільки не на домашній, я його не буду брати. Краще на мобільний.

— Добре.

— Бабусі — величезний привіт. І поцілуйте її від мене. Добре?

— Добре.

— Скажіть, що я приїду ближче до вересня. Ми з Глібом приїдемо.

Цю поїздку вони вже навіть встигли запланувати. Звичайно, якщо Імагіну справи дадуть змогу. Дадуть змогу не так, як вийшло із сьогоднішніми проводами.

Вони мали б поїхати до міста, у якому живе найкраща з усіх бабусь — Антоніна Миколаївна — за якихось п’ять годин, а потім провести в неї щонайменше вихідні. Звичайно, Глібу належало зняти собі номер у готелі, а Настя провела б весь цей час із бабусею, неодмінно підготувавши до знайомства, а потім отримавши схвалення ще й від неї. Вона схвалить, Настя знала точно.

— Прохання до тих, хто проводжає — покинути вагони…

Настя кинула ще один відчайдушний погляд у бік виходу з тунелів, які ведуть на перони. Не встиг. Все-таки не встиг.

— Гаразд, не переймайся, Настусю. Познайомимося, як повернемося, — відчуваючи цей її стан, Наталя ще раз притиснула дочку до себе, поцілувала в щоку. — Не гнівайся на нього. І передавай привіт.

Настя кивнула, цілуючи вже колючого Андрія, а потім відступила.

— Як доберетеся…

— Зателефонуємо.

Першим у вагон застрибнув Андрій, доскакав до наданого в їхнє повне розпорядження вікна, прилип до нього, знову махаючи Насті. Через пів хвилини тих, хто махали було вже безліч, але Туся дивилася тільки на два найрідніші обличчя, відчуваючи, як горло стискається від туги. Прощатися завжди складно, нехай навіть на два тижні.

Поїзд рушив, повільно, поступово прискорюючись, змушуючи спочатку йти, щоб не випустити з уваги найважливіше вікно, а потім навіть трохи бігти, вловлюючи ще махання рук.

Як тільки Настя зупинилася, знову загудів її телефон.

— Ну що, я вже не встиг?

— Не встиг.

З голосу Гліба було чути, що він і сам засмутився. Можливо, не менше Насті. І злитися на нього за запізнення вона не збиралася, ображатися теж.

— Чорт… — якийсь час чоловік мовчав. — Я біля центрального входу.

— Зараз вийду, — завершивши розмову, Настя попленталася в бік тунелю. Ну ось, попереду два тижні повного й беззастережного володарювання у квартирі. Якби була вона трохи молодшого віку — сходила б з розуму від щастя, а зараз… Зараз її займали інші думки.

Ось уже три тижні, як вони з Глібом були парою, завтра він теж їде, і цей день мав би стати для них особливим. Він мав би познайомитися із Наталією Олександрівною, а ще… Настя збиралася зробити ще щось.

***

Велика чорна Імагінова машина стояла прямо перед виходом. Позашляховик моргнув фарами, привертаючи увагу не тільки Насті, але й ще десятка людей, які вийшли з будівлі.

Оглянувшись на всі боки, Туся попрямувала прямо до нього, стрибнула на своє звичне місце, підставила губи для поцілунку.

— Вибач…

— Нічого.

— Це був жах, Настусю. Вони ніби всі змовилися! Думав, що поїздка скасується, доведеться залишатися й самому займатися справами.

— Але ти ж усе владнав?

— Владнав, — відчуваючи, що вона спокійна, Гліб теж заспокоювався. Вона завжди впливала на нього так: заспокійливо, заколисуючи, мирно, коли сама спокійна, і спричиняючи шторм, коли її переповнюють емоції.

— От і добре. З’їздиш спокійно.

— Дуже сумніваюся, — чоловік похитав головою, згадуючи, якими відчайдушними поглядами його проводжали, коли він прямував до ліфта.

— Отже, швидше повернешся, — Настя лукаво посміхнулася, отримуючи у відповідь такий же погляд.

Звичайно, їй не хотілося його нікуди пускати — вона і дні, проведені не разом, вважала розлукою, а тут їм загрожував цілий тиждень. Але нічого ж не поробиш. А помріяти про те, що він повернеться швидше, ніхто не забороняв.

— Куди поїдемо? — кинувши погляд на годинник, Гліб знову звернувся до дівчини. — Може, десь повечеряємо? Голодний — моторошно.

А вона раптом перестала усміхатися. І кліпати. І дихати. І стала дуже-дуже серйозною.

— До тебе хочу.

— Навіщо до мене? Холодильник порожній, їсти нічого, пити теж… — Гліб скривився, мабуть, згадуючи, як виглядає миша, яка повісилася в його холодильнику.