Читати книгу - "Місце під зорями, Анні Кос"

Глава 17.1

Кремезний кинувся в атаку першим. Арен пригнувся й щосили штовхнув Віалу вбік, щоб вивести її з-під удару. Свиснуло потривожене повітря, ланцюг зі смертоносною кулею розсік пусте повітря на відстані долоні від обличчя Арена — промах! Здоровань підійшов на два кроки й замахнувся вдруге, аби влучити у бік міатця. Арен пропустив удар над собою й одразу кинувся вперед, перехопив палицю біля кріплення ланцюга й смикнув її на себе разом із найманцем. Той втратив рівновагу й не встиг загасити чи перенаправити інерцію замаху. Металева куля, що так і не зустріла цілі, описала півколо й з тріском влетіла в протилежне плече чоловіка. 

Удар був такої руйнівної сили, що порвав одяг й вмить потрощив кістки та м’язи. Червоні краплі рясним віялом бризнули у повітря. Найманець заволав й впав на землю, втім, влучний удар руків’ям меча по скроні обірвав його крик. 

Збоку за спиною почувся нерозбірливий шурхіт. Арен різко обернувся: Віала підвелася на ноги й квапливо стирала червоні краплі, що потрапили на її сукню і руки. Її очі були розширені від жаху, але кричати чи зриватися в істерику вона не збиралася. Та й взагалі, ціла — це головне, усе решта — потім.

Наступної миті на нього напали одразу двоє. Високий мітив у груди, ватажок — по ногах. Відбивати удари було ніколи, та й навряд можливо, і міатець просто відстрибнув назад. Спіткнувся об коріння, полетів шкереберть, але одразу перекотився в протилежний від Віали бік, встав на ноги й перейшов в атаку. Ватажок застиг на місці, аби не заважати поплічнику, й озирнувся в пошуках головної жертви. Віала відсахнутися ще далі. Тепер між нападниками й дівчиною було не менше двох десятків кроків.

Вечірня тиша задзвеніла від страшних по силі ударів, але високий зріст й непогана швидкість реакції поступилися відточеним навичкам гвардійця. Розмахувати довжелезним важким клинком у лісі — та ще ідея. Спершу Арен заблокував боковий удар, потім змістився на крок, зробив обманний рух знизу нагору. Змушений перейти у захист найманець перехопив його меч серединою леза. 

Арену цього вистачило.

З огидним скреготом його власний меч ковзнув нагору аж до гарди. Воїн штовхнув ворога усім корпусом й щосили пнув ногою у живіт. Довге лезо катівського меча м’яко увійшло в землю, а здоровань покотився по землі. 

— Біжи звідси! — гаркнув до дівчини Арен. Одним поштовхом ноги він жбурнув меч противника в чагарники якомога далі від дороги.  — До замку! Ну, не чекай!

Дівчина ще секунду зволікала, потім вочевидь усвідомила, що тільки заважає, і кинулася прямо через дерева туди, де розташовувалися ворота. Ватажок вилаявся: від беззбройного співучасника користі було мало.

— Бовдуре, біжи за нею! — він підхопив високого за комір й рвонув угору, допомагаючи підвестися. — А з цим виродком я впораюся сам.

Той прошипів крізь зуби щось нерозбірливе, але кинувся за дівчиною навздогін.

— Не так швидко.

Один за одним у повітря злетіли два метальні ножі. Перший врізався в стовбур дерева, другий влучив під ліву лопатку втікача. Арен подумки подякував усім стихіям, що під плащем і курткою найманця не ховалося кольчуги: в такому разі справа б обернулася зовсім погано. Чоловік спіткнувся і незграбно припав на одне коліно. Третій і останній ніж встромився точно в основу шиї. Найманець булькнув й впав обличчям в траву.

— Тепер не побігаєш, мразото, — Арен витер кров з розбитої губи.

— Ах ти ж…!

Ватажок не став закінчувати фразу, а просто рушив уперед. Він з легкістю відбив кілька пробних ударів, пропустив один випад й отримав невеличкий поріз на передпліччі, втім протиснув захист Арена й добряче роздряпав тому лоб і щоку ударом кулака. Арен зашипів від болю, захитався й позадкував, виставивши перед собою меч. Ватажок обтер об одяг закривавлену шкіряну рукавицю, на якій виблискували гострі металеві вставки.

— Що, вже не такий хоробрий?

Вони обмінялися ще серією ударів — цього разу внічию — й знову розійшлися, аби віддихатися. 

— Ти виснажений. Кров заважає бачити, правда ж? — Ватажок глузував з нього. — Зараз я вб’ю тебе, наздожену її — і ти не уявляєш, як гарно ми проведемо час!

І тут міатець раптово завив від болю. Щось важке й гостре увіп’ялося йому в спину. Світ почервонів й захитався, земля вдарила по колінах, та Арену вистачило сил перехопити меча й майже навмання ткнути  вістрям назад.

Лезо увійшло в плоть з огидним мокрим плямканням: Арен зовсім випустив з поля зору першого з нападників, що встиг прийти до тями і якимось дивом опинитися позаду. І хоча сили добити міатця в нього не вистачило, а сам він тепер сповзав на землю мертвим, навіть слабкий удар позбавив ворога переваги. 

Ватажок приставив вістря свого меча до грудей гвардійця, і Арен зрозумів, що шансів в нього й справді небагато.

— Кидай меч.

Міатець покірно розтиснув пальці: все одно витягти зброю з мертвого тіла він не встигне.

— Останнє прохання буде? — вишкірився чужинець.

— Замовкни. Забагато базікаєш, — криво усміхнувся Арен і плазом вдарив долонею по лезу меча.

Вістря, прокресливши по грудях пекучу смугу, встромилося в землю. Найманець від несподіванки втратив рівновагу, завалився вперед і одразу отримав відчайдушний  удар по обличчю. З усією злістю, на яку був здатний, та майже наосліп чужинець вдарив у відповідь. Намертво зчепившись, двоє чоловіків покотилися по землі...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍