Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

class="p1">— Мене лейтенантка попросила.

— Дуже відповідально з вашого боку.

Жінка знову перевела погляд на мене.

— Ви знаєте, що сталося після мого викидня?

— Я чув, від вас відкупилися.

— Так. Звучить неприємно, еге ж? Але сталося саме це. Я взяла Банкрофтові гроші й заткнулася. Сума була дуже велика. Проте я не забула, звідки вийшла. Я досі повертаюся до Окленда двічі чи тричі на рік, я знаю дівчат, які працюють у Полиці зараз. У лейтенанта Ортеґи там добра слава. Багато дівчат їй завинили. Можна сказати, що я відплачую за певні послуги.

— А помста Міріам Банкрофт тут ні до чого?

— Яка помста? — Лейла Беґін знову коротко та жорстко засміялася. — Я надаю вам інформацію, бо мене попросила лейтенантка. Ви не зможете нічого заподіяти Міріам Банкрофт. Вона — мет. Вона недоторканна.

— Недоторканних не буває. Навіть серед метів.

Беґін сумовито поглянула на мене.

— Ви нетутешній, — сказала вона. — І це видно.

Дзвінок Беґін був маршрутизований через одного карибського зв’язкового агента, а його віртуальний час було орендовано у чайнатаунського форумного провайдера. «Дешево, — пояснила мені Ортеґа дорогою туди, — і, мабуть, цілком безпечно. Банкрофт, якщо бажає приватності, витрачає півмільйона на системи конфіденційності. Я ж просто йду поговорити туди, де ніхто не слухає».

А ще там було тісно. У проміжку між банком у вигляді пагоди та фасадом ресторану з запітнілими вікнами простір був на вагу золота. Рецепції можна було дістатися, подолавши вузькі сталеві сходи та поміст, прикріплений до одного крила середнього рівня пагоди. На розкішній площі сім чи вісім квадратних метрів підлоги зі спеченого піску під дешевим скляним оглядовим куполом потенційним клієнтам влаштували зону очікування з природнім світлом і двома парами крісел, неначе видертих зі знятого з експлуатації реактивного лайнера. Біля крісел сиділа старезна азійка за купою секретарського обладнання, більшість із якого явно була вимкнена, та стерегла коротенькі внутрішні сходи, що вели в нутрощі будівлі. Далеко внизу були лише вузькі коридори, захаращені кабелепроводами та трубами. Уздовж кожного коридора вишикувалися двері кабінок обслуговування. Електродні кушетки були встановлені в кабінках під прямим кутом заради економії площі та зусібіч оточені щитками приладів, які блимали та припадали пилом. Пристібаєшся, під’єднуєш електроди, а тоді вводиш у підлокітник дивана даний тобі на рецепції кодовий номер. Тоді приходить машина й захоплює твій розум.

Повернення з широчезного обрію пляжної віртуальності стало шоком. Розплющивши очі й побачивши просто над головою блоки контрольно-вимірювальних приладів, я на мить повернувся думками на Світ Гарлана. Мені тринадцять років, і я прокидаюся в віртуальній аркаді після свого першого порноформату. Низькошвидкісного форуму, де дві хвилини реального часу забезпечили мені суб’єктивні півтори години за іграми в товаристві двох подружок з надутими грудьми та тілами, що більше підходили мультяшним, аніж реальним жінкам. За сценарієм дія відбувалася в кімнаті з запахом льодяників, рожевими подушками, килимками зі штучного хутра та вікнами, в яких відображався нічний міський пейзаж із низькою роздільною здатністю. Коли я почав водитися з бандами й більше заробляти, швидкість і роздільна здатність зросли, а сценарії стали вигадливішими, але нікуди не дівався затхлий дух і прилипання тродів до шкіри опісля, коли я виринав між тісними стінами труни.

— Ковачу?

Я кліпнув і потягнувся до ременів. Вибравшись із кабінки, я побачив, що Ортеґа вже чекає на мене в оснащеному трубами коридорі.

— То що ви думаєте?

— Я думаю, що вона бреше, як дише, — я підняв руки, застерігаючи Ортеґу від вибуху емоцій. — Ні, послухайте, я вірю, що Міріам Банкрофт страшна. З цим я не сперечаюся. Проте є півсотні причин, з яких вона не підходить на цю роль. Та ну нахрін, Ортеґо, ви ж її на поліграфі перевіряли.

— Так, знаю, — Ортеґа пішла за мною коридором. — Але я думала ось про що. Знаєте, вона сама зголосилася пройти отой тест. Ну, тобто він у будь-якому разі обов’язковий для свідків, але вона почала його вимагати практично одразу, як я прибула на місце злочину. Вона не вимахувалася, вдаючи з себе заревану партнерку, навіть жодної сльозинки не пролила: просто влізла в аварійний катер і попросила дроти.

— І?

— І я думаю про те, що ви утнули з Ратерфордом. Ви сказали, що, якби вас тоді перевіряли на поліграфі, вас би не викрили; тепер…

— Ортеґо, це обробка посланця. Чиста дисципліна розуму. Це не щось фізичне. Це не масовий товар, який можна купити в «Чохломаркеті».

— Міріам Банкрофт ходить у новітньому чохлі від «Накамура». Її обличчя та тіло використовують, щоб їх продавати…

— «Накамура» виробляє щось здатне обхитрувати поліційний поліграф?

— Офіційно — ні.

— Ну, отож…

— Бляха-муха, та не тупіть так. Ви ніколи не чули про індивідуальну біохімію?

Я зупинився біля підніжжя сходів, які вели до рецепції, та похитав головою.

— Я в це не вірю. Спалити свого чоловіка зброєю, до якої мають доступ лише він і вона. Нема дурних.

Ми вийшли нагору; Ортеґа йшла слідом за мною.

— Подумайте над цим, Ковачу. Я не кажу, що це було зумисне…

— А як же віддалене зберігання? Цей злочин був безглуздим…

— …навіть не кажу, що це було раціонально, але ви маєте…

—... мала бути людина, яка не знала…

— Блін! Ковачу!

Голос Ортеґи підвищився на цілу октаву.

Ми вже перебували в зоні рецепції. Ліворуч ще чекали двоє клієнтів, чоловік і жінка, що завзято обговорювали якийсь великий пакунок, загорнутий у папір. Праворуч на периферії мерехтіло щось багряне, чого там не мало бути. У мене перед очима була кров.

Старезна азійка-адміністраторка була мертва: їй розрізали горло якимось предметом, який виблискував металом у глибині рани довкола її шиї. Голова жінки лежала на столі у блискучій калюжі її ж крові.

Моя рука одразу потягнулася до «Немекса». Поряд із собою я почув різкий звук: Ортеґа зарядила першою кулею свій «Сміт і Вессон». Я кинувся до двох клієнтів, що чекали, та їхнього паперового пакунка.

Час розтягнувся, наче вві сні. Через нейрохімію все здавалося нереально повільним; на долівку мого зору осінніми листочками падали окремі картинки.

Пакунок уже розпався. Жінка тримала компактний «Сонцеструм», а чоловік — автоматичний пістолет. Я витягнув «Немекс» і почав стріляти від стегна.

Двері до помосту розчахнулись, і в них з’явилася ще одна постать, яка тримала в кожній руці по пістолету.

Біля мене бахнув «Сміт і Вессон» Ортеґи, який відкинув новоприбулого назад за двері, наче прокручуючи відео його входження задом наперед.

Першим пострілом я розірвав підголовник на кріслі жінки, осипавши її білою набивкою. «Сонцеструм» зашкварчав, його промінь збився. Друга куля підірвала їй голову й пофарбувала