Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

Іншим жестом цивільний вказав на місце посеред намету, де охоронці поставили арештованих на коліна, і став перед ними разом з тим, що в обладунках, який тримався на два кроки позаду.

На них дивився високий, трохи шпакуватий брюнет років тридцяти. Його витягнуте обличчя обрамляли завиті кучері до плечей і модна іспанська борідка з підкрученими догори вусами. Широкі очі свідчили про розум, а великий римський ніс – про шляхетне походження. Його вбрання видавало його походження з вищих кіл – складки чорного шовку і жилет були помережані сріблом. Пряжки його черевиків на високих підборах також були срібними.

– Ви знаєте, хто я?

– Звичайно ж, не Папа Римський, – нахабно відповів Херцбрудер, очевидно, повністю відновивши свій давній настрій. Як і очікував Еркісія, він отримав удар рукояткою алебарди по спині, застогнав і замовк.

– Мене звуть Вільгельм, і я походжу з гессенської династії. І так сталося, панове, що я, з Божої ласки, є правителем земель, на яких ви щойно опинилися. Так от, виявляється, що мої сержанти говорять про вас найдивовижніші речі: що один говорить з іспанським акцентом, а інший – ніби з найдальшого села. Що прямуєте з півдня на північ, що у ваших кишенях є підозрілі предмети, які варті розслідування, що у вашому тубусі папери, а значить, ви шпигуни, і що я знаю, що та скотиняка фон Тіллі вирушив два дні тому з Гейдельберга, так що все це складається в дуже цікаве ціле, ви так не вважаєте?

Жоден із заарештованих не вважав за потрібне відповідати на таке риторичне запитання.

– Папірці виявилися не якимись наказами чи планами, – закрутив свою промову Вільгельм Гессенський, демонструючи виняткове чуття і легкість у виборі слів, – а арамейським манускриптом, який я сам, не буду брехати, шукав, а вкрай підозрілі предмети – вражаючою колекцією реактивів, необхідних для інкантування малефіцій[24]. Ще б пак! Також у скринях знайшли імператорський дозвіл, що давала право якомусь Ідальго де Компосіто... здається, фальшиве ім'я... безперешкодно проїжджати імперськими землями, а також печатку, яку неважко було ідентифікувати як печатку Священної Канцелярії. З іншого боку, при другому коні не було знайдено абсолютно нічого, крім одного золотого флорина, рушниці і декількох гнилих яблук, якими господар, очевидно, годував цю жалюгідну і гідну жалю тварину. Отже, все вказує на те, що ви дуже цікава компанія, панове, і я з нетерпінням чекаю ваших пояснень, – підсумував він, сідаючи на оббитий оксамитом стілець у кутку намету.

Ті мовчали. Ландграф зумів так сформулювати свій монолог, що вони відчули себе трохи безглуздо, що він вважає їх за таку "цікаву компанію", хоча для цього не було жодних підстав. Відтак, мовчанка починала тривожно затягуватися.

– Як хочете. Щодо тебе, іспанець, то я не знаю, як тебе звати, але добре знаю, хто ти такий. Кілька твоїх братів зробили мені велику послугу, видавши мені свої штучки, не зовсім з власної волі і навіть дуже навіть проти власної, але все ж таки. Генерал Гейзо!

Той, що був в обладунках, віддав честь.

– Візьміть цього типа і шістьох найкращих солдатів. Посадіть його зв'язаним в окрему клітку або прив'яжіть до дошки, і нехай вони безперервно охороняють його, щоб він ні на секунду не залишався на самоті. Його руки повинні бути зв'язані спереду і постійно бути на виду. Якщо він спробує щось зробити, бийте його. Не годувати, не давати води, не розмовляти. Завтра я займуся ним.

– Слухаюсь. А що з іншим?

Герцог байдуже подивився на Херцбрудера.

– До клітки. Вранці повісити.

Стрілець тихо свиснув, потім сплюнув на килим, розстелений у наметі.

– Я так багато хорошого чув про вашу світлість, нібито