Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

порозважаюся під опівнічні дзвони, а тоді ми разом вирушимо в нашу невеличку подорож.

Ось такі метаморфози сталися з моїм братом, який усього за кілька днів перетворився на любителя розваг — безтурботного і щасливого ледащо, завсідника вертепів, мисливця за затишними ресторанами та чудового танцюриста. Він змінювався у мене на очах і більше не згадував про Париж, вочевидь, знайшовши свій рай у Лондоні. Я тішилася і водночас чудувалася, бо в його веселощах було щось таке, що мене непокоїло, та я не могла зрозуміти, що саме. Але поступово зміни ставали все разючішими. Хоча він так само повертався додому холодними ранками, та більше я не чула від нього про веселощі, а якось уранці за сніданком я раптом глянула йому в очі й побачила перед собою незнайомця.

— О, Френсісе! — вигукнула я. — О, Френсісе, Френсісе, що ж ти накоїв?! — мої уривчасті слова переривалися схлипуванням, і я з плачем вибігла з кімнати, бо хоч нічого і не знала, та все зрозуміла, згадавши той вечір, коли він уперше залишив дім, щоб вийти прогулятися, і переді мною постала картина вечірньої заграви, наче місто потопало в пломенях вогню, а з хмар немов сочився кривавий дощ. Усе ж мені вдалося відігнати ці думки, я переконала себе в тому, що, можливо, нічого страшного не сталося, і вирішила, що сьогодні я вмовлю його призначити день нашого від'їзду до Парижу. Після вечері мій брат випив свої ліки, які він продовжував приймати, і ми з ним невимушено говорили на всілякі теми. Я вже готова була завести мову про подорож, коли це раптом слова, що крутилися у мене в голові, кудись зникли, і крижана, нестерпна важкість лягла на моє серце й стала душити невимовним страхом, ніби наді мною живою забили віко домовини і опустили в могилу.

Ми вечеряли без свічок, і сутінки в кімнаті поступово переросли в темряву, в якій розмилися обриси стін. Я дивилась у вікно, міркуючи над тим, що сказати Френсісу, коли раптом небо запалало, достоту як того вечора, і між громаддям двох темних будинків спалахнула лиховісна заграва. Кудлата хмара вихрилася вогняними завитками, глибини якої горіли пекельним полум'ям, сіре хмаровиння скидалося на клуби диму, що здіймалися над згарищем міста, високо вгорі палали зловорожі небеса, а внизу немов розлилося ціле море крові. Я перевела погляд туди, де сидів мій брат, готова нарешті заговорити, коли звернула увагу на його руку, що лежала на столі. Між великим та вказівним пальцями виднівся знак, невеличка пляма розміром з монету в шість пенсів, що скидалася на синець. Та щось мені підказувало, що то був зовсім не синець. О, якби людська плоть могла палати вогнем і якби той вогонь був чорнішим за смолу — ось що я бачила перед собою! Хоч я ні про що й не стала розпитувати, у мені поселився дикий жах, і я підсвідомо відчула, що то було клеймо. На якусь мить вогнисте небо згасло до непроглядної темряви, а коли знову посвітліло, я була одна в тихій кімнаті, а незабаром почула, як грюкнули вхідні двері — мій брат кудись пішов.

Попри пізню годину, я одягла капелюшок і пішла до доктора Хебердена. В його кабінеті, у слабкому світлі свічки, яку приніс доктор, тремтячими вустами й голосом, що зривався проти моєї волі, я йому про все розповіла. Починаючи з першого дня, коли мій брат почав приймати ліки, і до того жахіття, яке я побачила якихось півгодини тому.

Коли я закінчила свою розповідь, доктор якусь мить дивився на мене з виразом глибокого жалю на обличчі.

— Люба міс Лестер, — сказав він, — вочевидь, вам тривожно за свого брата. Переконаний, ви дуже за нього переживаєте. Хіба не так?

— Звісно, я стурбована, — відповіла я. — Останні кілька тижнів мені ох як не легко.

— Отож-бо. Вам, звісно, відомо, наскільки дивовижними бувають витвори людської уяви.

— Розумію, що ви маєте на увазі, та я нічого не вигадую. Все, про що я вам розказала, я бачила на власні очі.

— Так, безумовно. Втім, у ваших очах відбилися барви того дивовижного заходу сонця. Це може бути єдиним поясненням. Я переконаний, що завтра ви все побачите у правильному світлі. Хай там як, а я завжди готовий вам допомогти, тому можете без вагань звертатися до мене, коли вам знадобиться моя порада.

Я пішла, ні краплі не заспокоївшись. Стривожена, налякана й сповнена відчаю, я не знала, що мені робити. Наступного дня, мигцем глянувши на свого брата, я, на свій превеликий жаль, помітила, що його права рука — та, на якій я чітко бачила ніби випалене чорним вогнем тавро — була перемотана носовою хустинкою.

— Що в тебе з рукою, Френсісе? — незворушно запитала я.

— Та нічого такого. Минулого вечора я порізав пальця, і він доволі неприємно кровоточив, от я й замотав його, як умів.

— Хочеш, я тобі акуратніше перев'яжу?

— Ні, дякую, люба, усе добре. Що там у нас на сніданок? Я голодний як вовк.

Ми сіли за стіл, і я стала за ним спостерігати. Ледь торкнувшись їжі, він згодував собаці свій шмат м'яса, коли думав, що я не дивлюся на нього. Він мав дивний погляд, якого я ніколи раніше не помічала, і мені здалося, що в його очах не було нічого людського. Я була твердо переконана, що хай би як жахливо та неймовірно все виглядало, побачене минулого вечора не було витвором моєї збудженої уяви, і я знову, ще засвітла, навідалася до доктора.

Він спантеличено похитав головою, на мить замислившись.

— То ви кажете, він досі приймає ліки? Але навіщо? Наскільки я розумію, усі симптоми, на які він скаржився, давно минули. Навіщо йому приймати ліки, якщо він вже одужав? До слова, де він їх замовляє? В Сейса? Я вже давно нікого до нього не посилаю. Той чолов'яга на старості років став неуважним. Ходімо зі мною до цього фармацевта — хочу перемовитися з ним кількома словами.

І ми вдвох пішли до аптеки. Старий Сейс добре знав доктора Хебердена і готовий був надати йому будь-яку інформацію.

— Якщо я не помиляюсь, ви вже протягом кількох тижнів готуєте ось цю мікстуру містерові Лестеру за моїм рецептом, — сказав доктор, простяглій старому чоловіку папірець із записаним на ньому рецептом.

Фармацевт почепив на носа свої величезні окуляри і тремтячою рукою взяв папірець.

— Так, —