Читати книгу - "Тиха радість, Галина Левтер"

Розділ тридцять восьмий

Втома і недоспані ночі далися випили сили з молодих людей. 

Фред рано пішов спати, а Ліна ще трохи попорпавшись в одежі, теж лягла. Сон не йшов. Переживання блукали душею, віддавали тривогу тілові. Вона крутилася в тому ліжкові, наче дитя, в якого забрали улюблену цяцьку.

Фред обіцяв лягти в іншій кімнаті. Він дотримав свого слова. Дивно, однак їй було без нього сумно, страшно, самотньо. Тривога через сьогодення і радість від порозуміння з коханим чоловіком виплітали дивні узори з тягучого безсоння.

Ліна молилась майже до ранку. 

О п'ятій надворі стих гуркіт. Тиша заспокоїла думки і подарувала бажаний сон.

Дівчина зірвалася на ноги, коли у сусідній кімнаті зателенькав будильник і почулося голосне позіхання.

Вона швидко метнулася до ванної кімнати. Довго хлюпала на лице холодною водою. Очі закривалися, просячи ще кілька годин сну.

Ліна стикнулася із Фредом у коридорі.

— Доброго ранку! Готова в подорож? — одразу до справи перейшов чоловік.

— Привіт. Так. Напевно.

— Боїшся?

— Угу…

— Довіримося Богові, кохана! Однак, наше життя в Господніх руках! Що тут лишатися, що кудись їхати — ми не знаємо нашого майбутнього. Я впевнений, що вивезу тебе звідси. Тому не бійся! 

— Добре.

Це «добре» було сказано радше для заспокоєння чоловіка. Всередині нуртував неспокій, який зовсім не вщухав від Фредового напучення.

— Ти вибрала собі щось на перший час із «королівських» запасів?

— Так, цілу ніч біля дзеркала простояла!

Фред пирхнув сміхом.

— Жартуєш, мила?

— Маю хорошого вчителя!

— І де твій багаж?

— В коридорі причаївся, над взуттєвою поличкою.

Фред пішов перевірити Лінині збори.

— Так там  лиш невеликий пакет!  — гукнув він дівчині звідти.

— А скільки його треба?

Фред гірко усміхнувся. Бо він впевнився, що потрібна лиш міцна Божа рука, яка виведе з багнистого болота людської злоби на щедрі пасовиська  спокою і води тихої радості. Найменше про що думаєш, коли рятуєш своє життя — про речі. Книги, записи, одяг, улюблений непохитний олов'яний солдатик, м'які іграшки — все втрачає свою цінність. В голові стукотить лише одне: чи  залишишся цілим і неушкодженим,  чи заб'ють тебе й вкинуть в якусь яму, наче непотріб.

— Ходімо снідати, — запросив Ліну Фредерік.— трішки підкріпитися перед дорогою не завадить. 

— Якось не хочеться…

— Ну дивись сама. Не знати, коли зможемо поїсти. Нам конче потрібно вибратися  хоча б до Курахово до обіду.

— Добре.

— Красуне, давай тоді рани обробимо! 

— Солодка парочка! — почула вона чийсь жартівливий голос. 

 Обернувшись, Ліна зустрілася поглядом з Максом Фроловим, який  гігантськими кроками міряв їдальню і за мить наблизився до неї  і Фреда.

Він простягнув руку для привітання дівчині, потім обійняв і поплескав по плечу Бернштейна.

— Що це ви тут розсиджуєтесь?  Вже приїхав тут господарювати по повній, а хазяї на місці!  Непорядочок! Давайте швидесенько! 

—  Ми ще не поснідали, а дорога далека. — зауважив Фред. 

— Не затягуйте сніданок до вечері. Лінко, — звернувся Макс до дівчини,— ти його в оборот бери та тягни з цього місця! Він хлопець завзятий! Передумає, та знову всуне свою голівоньку в якусь авантюру. Бережи його! Він вже доволі настраждався.

Фред зиркнув на друга. Потім на Ліну.

Макс піддражнював їх, однак дуже радів за «малого» Бернштейна. Фред, сам того не до кінця розуміючи, доказав своїм рідним та колишньому оточенню, що він відповідає за свої слова, свої почуття. Їхній романтик Ал виріс. Він навчився любити людей.

Максим, дивлячись на Фреда, сам у собі зауважив, що  з кожним роком свого дорослого життя зростав у ненависті.   Залишилося так мало тих, кого він любить…

— Не дивіться на мене такими засоромленими очиськами! Дорослі ж дітки! — знову почав піддражнювати  Бернштейна і Ліну.— Дівко!  Швиденько його за шкірку! Ти ще ж не каталася з Фредом, правда? В тебе зараз чудова нагода. Він — прекрасний гонщик! 

— Максиме, а як же ти? — з надією запитала Ліна.

— А що я? — хитринка блиснула в очах чоловіка. — Поясню тобі по-твоєму, по-Святошинському.

Ліна зіщулилась. Знову те прізвисько вигулькнуло, аби нагадати про причину її розлуки з Бернштейнои, і взагалі про нелегку долю. Однак, в її життєвих обставинах Той, за Кого вона міцно трималася і за Чиє слово боролася, був завжди поруч. Тепер Він дав їй і бажання її серця. «Святоша»  тепер поруч з Принцом.

— Так от, Святошо. Твій Бог— Бог справедливий, так?

Ліна промовчала. Вже сама згадка про «Святошу» наштовхувала на думку:«Ваші слова можуть бути використані проти вас у суді». 

— До чого хилиш, Фролов? — Фредерікові не подобалася ця розмова.

— Я лише кажу про те, що Бог має помститися за кров невинних. Питаю твоєї   Ліни чи це правда. Я ж новичок в релігійних справах!

— Максе, «Святоша» — то занадто…

Максим перебив його.

— Якщо минуле коле, то як будуватиме майбутнє? 

В Ала ще б трохи і вирвалося б: «Своєї колоди не бачиш!». Але та «колода» боліла не лише Фролову. Смерть сестри і племінника була раною, яка не піддавалася загоєнню.

— Повертаючись до теми, скажу чому не їду звідсіля. Хтось же має стати караючим мечем в руках Господніх! Я і зголосився.

Фред лиш похитав головою. Макс хоч і читав Біблію, але радше не для спасіння душі, а для  того щоб не з'їхати з глузду. А ось взявся тепер Словом Божим оправдовувати  свої наміри та  вчинки. Так робив старий Бернштейн… Так навчив зятя. 

Добре слово мусило проростати крізь терня людських настанов і власної самовпевненості! Яке ж міцне і розлоге те терня було!

— Солодка парочка! — голос Макса знову звучав медово і дружелюбно. — Пора вам, голубенята! 

Він знову з хитринкою глянув на Бернштейна.

— Чи мені написати в небесну канцелярію і взяти дозвіл на помсту  за вашу смерть?

Ліна і Фред переглянулись. Страшно дивитися на  людину, яка вибрала шлях люті й насильства, як методу досягнення справедливості. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍