Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Україні. Польська політика щодо радянських республік була рішучішою, ніж позиція США та інших західних країн, а також великодушнішою у розв'язанні найважливішого питання — проблеми кордонів, ніж політика її власного великого західного сусіда. Якби в серпні 1989 р. «Солідарність» не здобула влади, якби у вересні 1989 р. Міхнік та інші польські діячі не відвідали Україну, антипольські настрої були б там значно сильнішими. Якби польська політика була вороже налаштована до України, деякі західноукраїнські діячі могли б відмовитись від політичного проекту націєтворення й сповідували б менш привабливий для київської еліти і російськомовної української більшості націоналізм. Якби Польща почала виступати за мирну зміну кордонів, як це робили тоді, наприклад, Угорщина та Румунія, західноукраїнські діячі мусили б спрямувати більшість своїх зусиль в інший бік. Таким чином, саме примирливий польський підхід дав «Рухові» змогу залишитися центристською силою з широкою підтримкою, що мало би принести перемогу в національних дискусіях, а відтак — посприяти розпаду СРСР. Політичний підхід «Руху» до національного питання дав змогу українцям у грудні 1991 р. висловитись на підтримку незалежності.

Своїм успіхом «Рух» має завдячувати політичним навичкам західних українців і деяких українських комуністів. Хоча у 1990–1991 рр. українські національні діячі відчули вітер змін, біля штурвалу опинились саме українські комуністи, і без співпраці «Руху» з Головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком (нар. 1934 р.) човен української незалежності навряд чи досягнув би берега. Кравчукова тактовна підтримка «суверенітету» впевнила західних українців у тому, що їхні власні погляди можна поширити всією Україною, тоді як його політичний талант дав іншим українцям змогу сприйняти незалежність як природну та вигідну річ. Свідомий українського націоналізму як колишній голова ідеологічного відділу ЦК КПУ що в 1980-х рр. мусив із ним боротись, волинянин за походженням, Кравчук зміг використати патріотизм, не розпалюючи національної ворожнечі[528]. Якби польська політика не була настільки показово проукраїнською, консервативні комуністи могли б використати вагомий аргумент проти незалежності: необхідність московської підтримки проти Польщі. У такій ситуації спроба Кравчука об'єднати пронезалежницьку еліту з виборцями зі Східної та Центральної України навколо ідеї незалежності і власної кандидатури на посаду президента (референдум і президентські вибори відбулись одночасно в грудні 1991 р.), напевно, зазнала би поразки[529].

Перехід від зовнішньої політики до політики внутрішньої можна представити ширше. Завдяки польській політиці Україна вперше за свою модерну історію мала лише одного національного ворога — Радянський Союз. Як і поляки та німці, українці завжди остерігались оточення. Від поділу 1667 р. в Андрусово до поділу 1921 р. в Ризі здавалося, що Польща та Росія завжди готові співпрацювати коштом України. Дипломатичне диво осені 1990 р. полягало в тому, що об'єднання Німеччини відбулось так, щоб зменшити польські побоювання, а польську незалежність було представлено так, щоб зменшити побоювання українські. Сміливістю польської політики та свідченням її продуманості було те, що відкритість Україні передувала примиренню з Німеччиною. Скубішевський відвідав Київ і запевнив Україну в недоторканості кордонів до того, як був підписаний німецько-польський договір про кордони. Польська політика усунула традиційне українське відчуття перебування в оточенні, в такий спосіб послабивши позиції крайніх лівих і спрямувавши енергію української національної правиці в конструктивне русло. Це уможливило політичні переговори про українську незалежність і сприяло мирному розпаду Радянського Союзу. Мабуть, ця українсько-польська угода була не менш важливою для розвитку подій, ніж відоме протистояння тих часів між Михайлом Горбачовим і Борисом Єльциним у Москві.

МОСКВА, ЖОВТЕНЬ 1990 РОКУ

Візит Скубішевського до Москви у жовтні 1990 р. був достатньо успішним. Він докладав усіх зусиль, щоб відмежувати «еру Радянського Союзу» від «ери Російської Федерації» приділяючи стільки ж уваги російській владі, скільки й радянській. Декларація, підписана Скубішевським із російською владою, стала першим офіційним документом Російської Федерації, підписаним з іншою державою[530]. Польсько-радянські переговори були спрямовані на укладення нового міждержавного договору й угоди про виведення радянських військ із польської території. У грудні 1990 р. Польща зробила все для того, щоб виведення радянських військ з її території відбулось одночасно з транзитом радянських військ, що залишали Німеччину. Головним питанням переговорів стали так звані «клаузули безпеки», що забороняли Польщі вступати в союз з будь-ким, окрім СРСР, співпрацювати з іноземними спецслужбами, окрім радянських, і давати згоду на розміщення на своїй території будь-яких іноземних армій, окрім радянської. У результаті питання транзиту було розв'язано, а клаузули вилучено з остаточного варіанта угоди. 10 грудня 1991 р. Польща та СРСР парафували договір й узгодили умови виведення радянських військ[531]. Однак ці домовленості так і не були втілені в життя, оскільки того самого місяця Радянський Союз перестав існувати.

Державою-наступницею СРСР стала Російська Федерація. Готовність Польщі сприймати останню серйозно не принесла їй особливої вигоди: після розпаду Радянського Союзу Російську Федерацію серйозно сприймали всі. Оскільки вона не мала окремої республіканської комуністичної партії, там не було російських «національних комуністів», що були готові вести переговори, як у випадку з Україною, чи очолити національний рух, як це було в Литві, чи побачити в Польщі зразок для демократичних перетворень і стосунків між опозицією і владою. Оскільки небагато російських національних діячів, якщо взагалі хоча б хтось із них, розглядали розпад СРСР як щось позитивне для своєї нації, їхня позиція не надто відповідала настроям їхніх колег у Східній Європі[532]. Російські дисиденти не вважали, що можуть чогось навчитись від Польщі, тому досвіду дружніх контактів між опозиціонерами двох країн фактично не було. Через це другий і третій напрямки польської східної політики не мали великого значення у відносинах з новою російською державою.

З іншого боку, успішним виявився перший напрямок (зв'язки з центральним радянським урядом у Москві): міждержавний договір й угода про виведення військ уже були узгоджені з центральною радянською владою. Дуже швидко, в травні 1992 р., Польщі вдалося підписати два договори з Російською Федерацією. У пришвидшеному темпі ці переговори повторили всі моменти попереднього етапу: зверхність російських військових, «клаузули безпеки» міністерства закордонних справ і, зрештою, підписання угоди на бажаних для польської сторони умовах. У жовтні 1992 р. останні російські військові частини залишили Польщу[533]. Хоча обнадійливих моментів для майбутніх російсько-польських відносин було небагато, у 1990–1991 рр. політика «двох напрямків» заклала правовий грунт, надала політичний імпульс і створила прецедент у переговорах для швидкого розв'язання нагальних питань у 1992 р. З огляду на те, що російсько-польські відносини з часом лише погіршувались, така швидкість мала непересічне значення.

МІНСЬК, ЖОВТЕНЬ 1990 РОКУ

Візит Скубішевського до Мінська в жовтні 1990 р. зазнав фіаско, оскільки перед польським міністром постала низка складних історичних проблем, які його політика чітких двосторонніх відносин з майбутніми національними державами намагалась уникати. Водночас Горбачов тиснув на Литву, щоб та відкликала свою декларацію про незалежність, намагаючись досягнути цього за допомоги Білоруської РСР. Знаючи, що Вільнюс був об'єктом історичних претензій білорусів, поляків і литовців, ми можемо зрозуміти підстави такої тактики. Радянська Литва отримала Вільнюс як свою столицю завдяки політиці