Читати книгу - "Лист до короля"

Я допоможу вам відштовхнутися, а далі вже самі впораєтеся.

За мить хлопці вже сиділи в човні. Тіурі — на веслах, Паккі влаштувався навпроти; Тіурі не міг в темряві розгледіти його обличчя.

— Ти можеш ще залишитися, — прошепотів він.

— Ні! — обурився Паккі.

— Чш-ш-ш, — прошипів Клаус і відштовхнув човна.

Тіурі взявся за весла.

— Нехай тобі пощастить, — побажав Клаус. — Греби дужче, ось так! І не розхитуйте човна.

Тіурі веслував. Спочатку виходило трохи незграбно, але потім він призвичаївся, і після декількох ударів усе налагодилося.

Течія направду була сильна, Тіурі відчував це. Він ледве бачив берег і силует Клауса, який дивився їм услід. Незабаром той злився з темрявою, і Тіурі цілком зосередився на човні, який крутився й розхитувався.

— Дивися, чи не з’явиться острів, — звелів він Паккі, — і попередь мене, щойно щось побачиш.

— Чи можу я допомогти тобі гребти? — нахилився до нього Паккі.

— Ні, — Тіурі важко дихав. — Один із нас мусить пильнувати. Ти бачиш що-небудь збоку чи на мосту?

— Нічого. У замку світло ще не погасили. Але їм нас точно не побачити. Я й сам майже нічого не розрізняю. Жодних каменів. Та й на тому березі нічого не видно.

Тіурі обернувся. Паккі казав правду.

Було схоже, ніби вони пливли безмежною поверхнею води, що не мала ані початку, ані кінця.

Тіурі трохи підняв весла — човен одразу закрутився, він із зусиллям розвернув його за курсом.

Нижче за течією, на покинутому березі, він побачив вогник. Чи не на посту, про який попереджав Клаус?

— У мене ноги промокають, — поскаржився Паккі.

Тепер і Тіурі помітив воду на дні човна. Чи була вона, коли вони відпливали? Чи це корито протікає?

— Сподіваюся — не потонемо, — сказав збентежено Паккі.

— Тихо, — наказав Тіурі, знову піднімаючи весла. — Я бачу там світло, нас можуть почути.

— Не почують. Річка занадто шумить.

— Поглянь, чи нема там чогось, чим можна воду вичерпувати.

— Чим що?..

— Воду вичерпувати. Там нема ніякого черпачка?

Паккі ворухнувся, човен захитався.

— Обережніш! — застеріг Тіурі.

Він уже зрозумів, що човен не надто гожий. маленький, старий та дірявий. Тіурі озирнувся. Там стало начебто ще темніше. Чи далеко до острова? Він продовжував веслувати. Краплі води бризкали в лице, змішуючись із краплями поту. Паккі оглядав дно човна.

— Вода прибуває, — сказав він за мить. — Знайшов! Мисочку.

— Тепер вичерпуй. Але рухайся якомога спокійніше.

Поза сумнівом, човен протікав, але, якщо Паккі буде весь час вичерпувати, вони, можливо, й доберуться до берега.

О, він геть забув пильнувати!

Тіурі огледівся. Нічого не було видно. Хіба що он та чорна тінь, що вимальовується на тлі темряви... Хвиля раптово вдарила об човен і розвернула його на пів обороту.

— Обережніше! — злякався Паккі.

— Добре пильнуй, — прошепотів Тіурі, — ми вже недалеко від острова.

Мандрівники потрапили в іншу течію чи в декілька вирів одразу. Тіурі довелося напружити всі сили, аби човен не зійшов з правильного, як він сподівався, курсу.

— Я щось чую, — напружив слух Паккі. — Так, нечіткі, далекі голоси.

— Нічого не поробиш, — коротко відповів Тіурі.

— Я щось бачу! Острів, острів! Він зовсім поруч. Греби! У цей бік.

Тіурі щосили наліг на весла. Паккі й забув, що має вичерпувати воду, Тіурі довелося йому про це нагадати.

— Ми наближаємося, — захекано вимовив Тіурі.

Вартові не збрехали: течія в цьому місці була підступною. Долоні, натерті руків’ям весел, млоїло, боліла ще не загоєна рана. Було схоже, ніби човна тягнуло в різні боки.

Паккі розривався між тим, що мав вчасно вичерпувати воду з човна й водночас не спускати очей з острова.

— Ми підпливаємо, — повторив він. Здавалося, йому вдалося подолати страх.

І раптом — удар, троща. Човен наскочив на камінь! Тіурі відчайдушно намагався відштовхнутися... І йому це вдалося!

— Ми тонемо! — шепотів Паккі.

Тіурі не одразу зрозумів, що сталося, усе відбулося занадто швидко.

Човник зіскочив з каменя, аж тут вода ринула всередину — і він почав занурюватися у воду, знову вдарився об камінь і страшенно захитався. Здавлений зойк Паккі, плескіт води... Паккі випав з човна!

Тіурі випустив весла і першої миті закляк. Невже Паккі втопився! Через секунду він теж був у воді й кричав, не думаючи про те, що його можуть почути вартові:

— Паккі, Паккі! Паккі, де ти?!

Тіурі поплив наосліп, зробив коло, пірнув, намацуючи у воді Паккі. Як знайти його в темній бурхливій воді? Хвалити Бога, він почув голос, хоча й нерозбірливо.

— Паккі, — закричав він знову, — де ти?!

— Я тут, — тихо долинуло у відповідь.

Тіурі повернувся на голос, наштовхнувся на Паккі.

— Постарайся втриматися на воді. Не чіпляйся за мене, бо не зможу плисти.

Хвиля перекотилася через нього і змусила замовкнути, та він уже міцно тримав Паккі, який борсався у воді. Човен, де човен?! Потонув, звісно. Тіурі мусив дістатися острова, і це був їхній єдиний шанс вижити, якщо не натраплять на каміння і їх не розіб’є.

— Спробуй лягти на спину, — крикнув він Паккі. — Я потягну тебе.

Тіурі не знав, чи зрозумів його Паккі, але той припинив борсатися. Тіурі поплив до острова, тягнучи друга за собою. Це були страшні й напружені хвилини, але врешті-решт він відчув ґрунт під ногами. Нарешті вони були на острові.

Тіурі почувався наче побитим: боліло все тіло; він ніяк не міг відхекатися, а Паккі лежав зовсім тихо. Тіу-рі підповз до нього й почав трусити.

— Паккі!

Хлопець застогнав, спробував сісти, закашлявся.

— Ну й вода, — пробурмотів він, майже не усвідомлюючи, що говорить.

Тіурі хотілося танцювати й співати від радості. Але зміг лише поплескати товариша по спині.

— Де. де ми зараз? — запитав Паккі, намагаючись випростатися.

— На острові. Лежи, будь ласка.

Паккі сів і запитав:

— А човен?

— Боюся, що потонув.

— Не човен, а лайно, — вимовив Паккі, цокочучи зубами.

— Добре, що самі не потонули. Як ти?

— Думав, що потонув, але це, виявляється, не так легко. Ти витягнув мене аж сюди?

— А що мені лишалося робити?

— Навчити мене плавати. Хоча мені це й не подобається. Не люблю, коли забагато води. Човен що... зовсім потонув?

Тіурі підвівся, вгледівся