Читати книгу - "Лист до короля"

в темряву, потім увійшов у воду, але човна не побачив.

Голос Паккі, трохи переляканий, повернув його назад:

— Годі, не треба більше плавати. Я ж не зможу тебе врятувати, боронь боже щось трапиться.

Тіурі повернувся й сів поруч.

— Все одно нічого не вийшло б. Після того, як ми наскочили на каміння, все полетіло шкереберть.

— Клаусу це сподобалося б. Ну й мерзотник! Треба ж, дав нам дірявого човна!

— Під нашу особисту відповідальність, — додав Тіурі.

— Так, але він не попередив, що човен протікає!

— А про течію попереджав.

— Що ж тепер?.. Як же мене нудить! І темно на додачу.

— Тобі кепсько? — турботливо спитав Тіурі.

— Ні. Насправді мені краще. Я просто мокрий і розізлився. А ти?

Тіурі зітхнув. Треба ж було застрягнути посеред річки, ще й без човна. Щойно настане ранок, велика ймовірність того, що їх побачать. І бігти нема куди. Сам він, звісно, міг спробувати доплисти до того берега, але це було б дуже небезпечно, а отже — нерозумно. Ба більше: Паккі з собою не візьмеш; йому доведеться залишитися на острові.

— Ти ж не збираєшся плисти далі? — перервав його роздуми Паккі. — Якщо так, ти просто божевільний. Потонеш, і лист потоне разом з тобою. Я дбаю не про себе, я можу й тут залишитися. Може, намісник мене завтра до буцегарні запроторить, нехай, я вже звик до цього. Позаяк мене знову звільнять.

— Якщо я залишуся тут, лист теж не дійде до короля.

— І це правда, — засмучено погодився Паккі.

Вони помовчали.

— Що ж робити? — уже вкотре спитав себе Тіурі. І тут він зрозумів, що робити: — Ну й осел!

— Чому ти називаєш мене ослом?

— Та це я себе так називаю. У мене вже ця думка промайнула, та я, дурень, цього не второпав.

— Чого «цього»?

— Мито, сплата мита. У мене немає золота, проте є дещо дорожче!

— І що ж це?

— На шворочці, висить у мене на шиї.

Перстень лицаря Едвінема, перстень з каменем, що в темряві сяє! Тіурі ніколи не вважав цей перстень своїм, але тим, що він має зберегти як річ, до якої відчував повагу. Можливо, саме тому йому не спало на думку розплатитися перснем. Проте лицар Едвінем, звісно, вчинив би на його місці саме так. Лист до короля був важливішим за всі персні на світі. Тіурі дістав цю коштовність і показав її Паккі.

— Сяє, мов зірка, — тихо сказав Паккі.

— Я мав би подумати про це одразу. Тепер ми вже точно втрачаємо час. Непробачна дурість!

— Але ж цей перстень, мабуть, вартує значно дорожче трьох золотих і навіть шести, які ми маємо сплатити за двох.

— Додай сюди, можливо, ще й штраф, — міркував Ті-урі. — Для мене цей перстень безцінний. Я маю намір дати його лише як заставу, а потім, на зворотному шляху, спробую викупити. Я залюбки відпрацюю за нього.

— А намісник прийме таку платню?

— Сподіваюся. Я. — і раптом Тіурі затнувся.

Він змовк, згадавши про Сірих Лицарів, які переслідували його через перстень. А що як раптом і намісник упізнає перстень? Лицар Едвінем був добре відомим, особливо тут, у королівстві Унавена. Що як намісник поцікавиться, як до нього потрапив цей перстень?

Тіурі знову підвівся. Може, все ж таки, плавом? Він знав, що це небезпечно, навіть безвідповідально: у темряві, з пораненою рукою, яка може відмовити на пів дорозі; але якби розвиднілося, його одразу побачили б. Що було б найрозумнішим зараз?

— Що ти збираєшся робити? — почув він позад себе голос Паккі.

Тіурі присів біля нього, щоб порадитися.

— Гадаю, доведеться платити перснем, — мовив Пак-кі. — Обирати не доводиться, переправі плавом я не дуже довіряю, але вирішувати тобі.

— Тільки одне я знаю точно. — Тіурі стишив голос і запитав: — Як ти? Зможеш запам’ятати, що я скажу?

— Звісно, якщо це щось важливе.

Тіурі прошепотів йому на вухо декілька слів.

— Що ти сказав? — здивувався Паккі.

— Я сказав тобі те, що було написане в листі. Я розкажу його тобі, слово в слово. Треба, щоб і ти його запам’ятав.

— Впевнений? — прошепотів Паккі.

— Я ще раніше хотів тобі його передати, бо ти правий: моє доручення стало й твоїм. Ти теж маєш знати текст листа. Тоді, якщо зі мною щось трапиться, ти зможеш довести справу до кінця.

— Так. — видихнув Паккі, на нього це справило враження. — Добре, принаймні мені буде що робити до світанку. Кажи. Але, сподіваюся, мені не слід буде доводити справу до кінця.

І Тіурі став тихенько повторювати напам’ять текст листа, а Паккі повторював за ним уривок за уривком.

— Ти хоч слово з цього розумієш? — запитав нарешті Паккі.

— Ні. А ти?

— На жаль, ні. Може, це таємна мова? Гаразд, почнімо знову спочатку, допоки я не запам’ятаю все напевно.

— Пам’ятай, — сказав Тіурі трохи згодом, — у жодному разі ніхто не повинен здогадатися, що ти знаєш його.

— Само собою. Поглянь, чи не розвиднюється там, на сході? Я маю поспішати, бо хочу вивчити всі слова, перш ніж зійде сонце.

9. Королівський намісник

Нічого собі — Райдужна річка, — пробурмотів Паккі, дивлячись, як ніч поступається місцем сірим сутінкам. — Коли думаєш про райдугу, то уявляєш собі щось прекрасне, а ця річка навіть на вигляд холодна й недружня.

Тіурі роззирнувся, сподіваючись таки побачити свого човна. Але його не було. Острів, здавалося, був ближче до східного берега, ніж до західного. Тіурі поглянув на міст. Там ходили люди. Імовірно, слуги намісника?

— Вони, мабуть, нас скоро помітять, — звернувся він до Паккі.

— Хай би це вже відбулося. Я зовсім не хочу тут сидіти довго. — Паккі чхнув тричі поспіль і додав: — Сподіваюся, погода буде гарна.

Так вони поруч і сиділи, тремтячи, у мокрому одязі, чекаючи, допоки зовсім не розвидниться. Невдовзі юнаки побачили людей, які проходили по обидва боки річки; дехто вказував на них.

Тут пролунала сурма. Схоже — сурмили з однієї з веж замку.

— Чи не на нашу то честь? — припустив Туірі.

— Дивись-но! — раптом вигукнув Паккі, вказуючи на міст. — Човен!

З-під арки мосту показався човен, який