Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

шмат виявилося важко. «Вони що — дебіли?» — майнула думка, коли він здивовано розглядав кулінарний витвір Микитівни. На нижній стороні пиріжка пристало щось чорне, і він почав роздивлятися його пильніше. На свою біду новий голова обладміністрації не був паном з панів, а тому добре знав, що воно таке. На пирогу, який вже з тиждень лежав бозна де, пристала звичайна мишачка, яких повно у кожній сільській хаті…

Спазм стягнув йому глотку і шлунок, проте усвідомлення, що ставки надзвичайно високі, зробило свою справу. Заради результату належало б навіть у разі потреби витерти дупу самій бабі Микитівні, вже не кажучи про поїдання її пиріжків. Боковим зором він бачив об’єктиви камер журналістів, котрі примостилися на сходах. Якщо виплюнути шмат — завтра відео і фотки з’являться у всіх виданнях конкурентів та в інтернеті. Закивавши головою на підтвердження смакових якостей страви, Моцур зробив неймовірне зусилля, намагаючись ковтнути шмат тіста. Та як на зло, цієї миті Микола, відірвавшись від телефона, засичав йому у вухо:

— Вони припиняють транзит! Від наступного тижня! Наврочила, сука…

Звук, що вихопився з грудей голови обладміністрації, налякав усіх. Зробивши відчайдушний жест, Моцур голосно загикав, намагаючись прокашлятися, але це не вдавалося. Шмат потрапив не у те горло. Він хапав ротом повітря, губи посиніли, а тіло почало хилитися, завалюючись навзнак.

Вадим швидко піднімався тихою кривою вуличкою. За поворотом він побачив старий будинок цікавої форми з маленькими вікнами і округлою вежею, який, за словами хлопців, будували невідомо за яких часів. Але наступний також мав незвичну архітектуру. То котрий із них?

Раптом з подвір’я так само швидко вийшов Вересюк і попрямував у бік лікарні. Виявляється, існував коротший шлях. Гукати до нього Вадим не став, адже часу було обмаль.

Двері відчинив господар. Він вправно скеровував свій візок, показуючи шлях у глибину помешкання, форма кімнат якого відповідала зовнішній архітектурі.

— Хлопці часто про вас згадували, — говорив гість. — От, вирішив познайомитися особисто. До того ж, справа така незвичайна, що навіть не знаю до кого, крім вас, з нею звернутися.

— Дуже радий, що ви прийшли… — привітно усміхався Журбенко. — Я про вас теж чув. А гості у моєму становищі — завжди бажані. Щойно он Вересюк пішов. Не зустрілися? Сідайте. Кави?

Вадим розповів про появу «привида» Фабіровського, намагаючись не впустити деталей. Спочатку йому навіть було незручно говорити на таку тему, та колишній анестезіолог виявився вдячним співрозмовником і проявив неабиякий інтерес до розповіді. Він витяг теку зі старими лікарняними фотографіями.

— Ну, у нечисть я, пробачте, не вірю, — посміхався господар. — Тому схиляюся до вашої точки зору про природу цього явища. Є якась заковика. Хтось розважається у такий спосіб. От тільки не можемо збагнути, як це йому вдається. Бачите, скільки зображень Платона Аристарховича покійного у мене є. От, на цьому дуже добре видно. Давайте подумаємо тепер про те, хто на нього може бути схожий. Не зростом, бо таких в нас немає. Я маю на увазі — звички, ходу. Ви ж кажете, саме стиль ходи в очі впав. І те, що він постійно повертався спиною…

Збираючись щось віднайти, Журбенко порухав «мишкою», виводячи зі сну екран комп’ютера. Монітор блимнув, і Вадим остовпів. Просто на нього з екрану дивилися двоє київських хлопців, з якими його звела Жанна.

Журбенко швидко натис якусь клавішу і зображення зникло.

— Зачекайте! Будь ласка! Це вони! — вигукнув Лужний, вказуючи пальцем на екран.

— Хто? — знітився Журбенко.

— Люди, яких я шукаю! Ви їх знаєте?

— Ні, — подумавши, відповів господар.

— У цьому місті всі проти мене! — нервувався Вадим. — Усі щось знають і не кажуть! Покажіть мені їх!

Журбенко повернув зображення на екран, а потім показав інші, отримані від Вересюка.

— Це вони, точно… — видихнув Лужний. — Звідки це у вас, якщо ви не знаєте цих людей?

— Зараз не можу сказати, — відповів Журбенко. — Це не моя таємниця, я обіцяв. Власне про них самих я нічого не знаю, крім того, що нещодавно вони були тут, у Роздолі.

— Тут?! — у Вадима потемнішало в очах. — Юрію Васильовичу, ці двоє…

Тепер він не міг зупинитися і розповідав усю свою історію. Візит голови обласної адміністрації й іншого начальства відсунувся на другий план.

— Вадиме Борисовичу, — нарешті промовив Журбенко. — Я справді не знаю, хто ці люди. Мені й принесли ці зображення, щоб я допоміг розібратися. Ці двоє замішані у неблаговидних діяннях, від них постраждали не лише ви. Я запропоную людині, яка до мене звернулася, поділитися з вами інформацією. Сподіваюся, вона погодиться. Тим часом можу дозволити вам записати номер їхнього авта. У мене відчуття, що вони тут ще з’являться, то ж будьте обережні.

Вадим виходив з будинку надзвичайно збуджений. Він вже забув про полювання на привида і поважну комісію. Перед очима стояла картина, як годину тому звідси виходив Вересюк. Схоже, саме з ним Журбенко розглядав зображення невідомих. Ще один колега, який міг би допомогти вирішити його проблему. От тільки, чи не поведеться він так само, як Щерба?

Ті, хто був поруч, підхопили голову обладміністрації під пахви. Костогриз із Полянською миттєво опинилися поруч. Моцур зблід і трусив руками.

Поклавши його просто на доріжці, Костогриз намагався дістатися до того, що застрягло в горлянці. Але зусилля були марними. Тіло начальника конвульсивно смикалося, він намагався набрати у легені повітря, проте не міг навіть кашляти.

— Григорію Віталійовичу, давайте у медпункт! — тормосила його Полянська.

— Який медпункт? — визвірився той. — Несіть до машини! Бігом! До медпункта десять хвилин, до шпиталю — п'ятнадцять. Що ми тут зробимо?!

Свита насилу підняла Моцура і потягла до джипа.

— Та не до вашої! До нашої! — репетував головлікар, проте його ніхто не слухав.

Моцура загрузили на заднє сидіння джипа і Костогриз, нікого не питаючи, сів поруч із ним, намагаючись тримати щелепу, аби постраждалий хоч трохи втягував повітря. А шмат пирога провалювався дедалі глибше. Чорна «беха», розганяючи гусей і виборців, летіла не розбираючи дороги.

— Не так швидко! — кричав головлікар. — Бо не доїдемо!

На передному сидінні Полянська набирала Дольного, проте покриття не було. Сигналячи, джип робив останній поворот до лікарняного подвір’я.

— Обережно! Тут ями! — несамовито волала Полянська.

Та було пізно. Водій гнав попри лівий паркан, у той час як належало притискатися до правого. Удар страшної сили підкинув машину і під низом щось заскреготало. Кабіну перекосило і «БМВ» вкляк поперек вулиці.

— Я ж просив! — загорлав головний. — Виходимо! Перевантажуймо!

— Наші лише на в’їзді! — мало не плакала Полянська.

— Викликаємо машину з лікарні!

Процедура затягнулася на десять хвилин. Пацієнт ледве дихав і