Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

обличчя його набувало синюшного відтінку. Дольний чекав напоготові і, поклавши пацієнта на ліжко, одразу почав інтубувати. Медсестра вводила у вену ліки. Руки Моцура розслабилися і безсило звішувалися додолу.

Костогриз марширував коридором, готовий молитися усім богам, яких знав. В голову лізли зловісні асоціації з Замригою.

— Все, бачу, — сказав Дольний. — Зараз витягну. Якраз у гортані. Дайте корнцанг!

Злощасний шматок вилетів з рота пацієнта разом з рідиною, обливши халат лікаря.

— Аспірація! — спохмурнів Дольний. — Шлунок був повний! По дорозі затягувало блювотіння в легені. Відсмоктувач, швидко!

Костогриз зблід і схопився за серце. Дольний усе згадав і сам.

— Де ваш відсмоктувач?! — заволав начальник обласного управління. — Де?!

— Там, де ви наказали, — несподівано спокійно відповів Костогриз. — Розібраний, запакований в ящик і чекає, щоб оцей встав і подарував колективу привселюдно.

У того відібрало мову. Здавалося, він і сам зараз ляже поруч з Моцуром. У дверях з’явився Хижняк, який притягнув інший відсмоктувач з операційної. Апарат загудів. Дольний швидко очистив бронхіальне дерево, і апарат почав дихати за пацієнта. Іншою трубкою тепер очищували шлунок.

За півгодини прибув реанімобіль з центру екстреної допомоги. Колотнеча продовжувалася ще п’ять годин. Моцур вже дихав сам, гемодинаміка стабілізувалася, проте ніхто з високваліфікованих гостей ще довго не наважувався взяти на себе відповідальність за транспортування хворого, бо в медицині можна стати цапом-відбувайлом незалежно від посади та кваліфікації.

Лише ввечері район зітхнув спокійно. Дмитрика зловили й відходили по задниці висмикнутим з мітли пруттям, і на дев’яту годину вечора він міцно спав, зайвий раз впевнившись, що правди на світі немає, адже усе село говорило, що поважного дядька з області спіткала кара Божа, проте побили за це його, Дмитра. У райраді місцеве начальство довго вирішувало, чи варто відвідати гостя-невдаху в обласній лікарні. Як «за» так і «проти» було достатньо, того й засиділися допізна.

Було вже пів на десяту, коли, повернувшись з кабінету головлікаря, Дольний обвів поглядом палату, у кутку якої, здіймаючи потужні груди, мирно похропував увесь з ніг до голови татуйований Головко, який ще учора намагався перетяти собі вени. В іншому кутку виходив з алкогольної коми Будейко, на плечі якого красувалося татуювання «Маша» поруч із простромленим серцем.

— А що, не можна було оце все поприбирати? — лікар невдоволено запитав Оксану, показуючи на тарілку застиглої блідої каші та злощасний шмат пирога, витягнутий кілька годин тому з високопоставленої горлянки.

— Так… самі ж казали — нехай лежить, поки пацієнт оклигає і на власні очі побачить. — Обурилася Оксана.

— Та ж давно оклигав, уже й слід прохолов!

— О-о! — згадала вона. — Ви не бачили, що відбувалося, бо з Костогризом та обласними докторами на обід ходили!

— А що тут було?

— Він, коли повністю отямився, взяв оцей шмат в руки і роздивлявся. А потім тарілку каші уздрів на сусідній тумбочці. Попросив показати. Тоді на оцих двох розмальованих вирячився. За решітку нашу на вікні питав — для чого. Я пояснила, що хворий у делірії може з вікна скочити. А потім…

— Що ж потім?!

— А тоді іржати почав! Аж заходився! Всі думали, що він збожеволів. А він собі сміється і верзе щось. Я лише два слова розібрала — транзит продуктів. Анестезіолог приїжджий наказав заспокійливе вколоти. Я навмисне усе залишила, щоб ви самі побачили.

— Дурдом… — зітхнув Дольний. — Прибирайте. І електровідсмоктувач нехай розпакують та підключать. Схоже, дарувати нам його вже не будуть.

Розділ ІХ

Лікар у великих окулярах з прикрученими мідним дротом дужками був надзвичайно маленьким на зріст і виглядав як зморшкуватий дідок з довгим волоссям та дрібною ходою. Від вигляду грубезної старої кофти під неохайним пожмаканим халатом та накинутої зверху теплої синьої куртки, хоч стояла літня пора, ті, хто його бачили, несамохіть здригалися. Тим не менш, жінка дивилася на нього, мов на Бога.

— Будь ласка, спробуйте! — просила вона. — Де тільки не була. Усі обіцяли, обнадіювали, та марно. Не можу більше на ці муки дивитися. Сама скоро розум втрачу. Якщо і ви не зможете, то не зможе ніхто.

Слухаючи її, він продовжував переглядати виписки з різних психіатричних клінік. Суть хвороби сина цієї жінки, — ще молодого чоловіка, — полягала у манії переслідування чудовиськом на ім’я Бурбура — страшним, чорним та волохатим, не схожим ні на що у реальному світі. Сама ж хвороба називалася шизофренією, і не було нічого дивного у подібних її проявах і в тому, що всі спроби допомогти нещасному закінчувалися невдачею.

— Будь ласка, — молила вона. — Я до сусіднього району їздила, там у Чимежині хлопець, кажуть, майже з таким самим. І ви йому допомогли. Я усе віддам, тільки щось зробіть!

— Це для вас — «таке саме», — вимовив нарешті лікар. — Бо ви нічого у тому не тямите. Є лише деякі спільні симптоми, а хвороба інакша. А навіть би й та сама була — одного вдалося вилікувати, а з другим може нічого не вийти. І навіть погіршення не виключене.

— Та куди вже гірше? — заперечила нещасна. — Робіть щось, доктор. Прошу вас. Вже не маю більше куди звертатися.

— Методи, якими я користуюся, ніде не визнані і не дозволені офіційною наукою, — рипучим голосом зауважив той.

— Мені однаково, — погодилася вона. — Що хочте робіть, бо це край.

Молодий чоловік, якого завели до кабінету, озирався навсібіч, здригаючись від найменшого шереху. Зацькований погляд і неприродна реакція, міміка та жести красномовно характеризували психічного хворого у період загострення.

— Здрастуй, Іване, — промовив до нього лікар. — Що тебе турбує?

Та той лише озирався на матір, шукаючи підтримки.

— Тебе хтось переслідує?

Він активно закивав.

— Бурбура? — запитав лікар.

— Так…

— А ти його коли-небудь бачив?

— Ні, — відповів пацієнт. — Але я знаю! Ніхто не вірить, а я знаю!

Збудження хворого наростало, і жінка потяглася до сумки за шприцем та ампулами, проте рука старого психіатра зупинила її.

— Чому ж ніхто? — здивувався лікар. — Я вірю. І навіть бачив його. Але усе не так страшно, повір мені. Дивись, який я маленький, а не боюся. Тому що знаю, як треба. Я сховаю тебе від Бурбури. Лишишся зі мною?

Молодий чоловік ствердно кивнув.

Жінка з братом пішли, згодившись на головну вимогу старого лікаря — лише він і хлопець, більше нікого. А вони вдвох пройшлися порожніми коридорами корпусу і спустилися до підвалу. Зморшкувата тремтяча рука відімкнула двері, а потім ще одні, вже у напівпідвальному поверсі з табличкою «Ізолятор». Приміщення призначалося для тимчасового утримання психічних та наркологічних пацієнтів у кризовому стані.

— Тут тебе ніхто не знайде, — пояснив лікар. — Ніякий Бурбура. Можеш заспокоїтися.

Палата на