Читати книгу - "Танець недоумка"

кігтики. Це були справжні клинки, чи не довші за сам тулуб, складені вдвоє, як небезпечна бритва.

— Боже мій, — вирвалося в мене. — Вони величезні!

— Покращений варіант, — кивнула Ірма.

— Хочеш сказати, вони безпечні для людей?

— Зараз побачиш. Підійдіть по одному.

Я нерішуче ступив перший.

— Стій… — Ірма повільно піднесла до мене «женців» і швидко провела вздовж тіла знизу вгору, ніби металошукачем. — Добре. Тепер ти.

Алекс теж ступив уперед.

— Усе в порядку, — прокоментувала вона. — Якби ви забули хоч щось із батарейками, вони б накинулися.

— На нас? — витріщився Алекс.

— Ну… Якщо точніше, на джерело електричного поля. Але в цьому разі означало б — на вас.

— Ти сказилася? — обурився здоровань.

— Це краще, ніж коли всередині на вас кинуться відразу всі, — відтяла Ірма.

Аж тут я запізніло згадав про свою штучну нирку. У ній теж була сяка-така, але батарейка. Жнець, щоправда, не відреагував, отже, все в порядку. І все ж переляк відгукнувся неприємним тягучим ниттям десь під коліньми.

— Наскільки вони чутливі?

— Думаю, достатньо. І вони продовжують розвиватися.

— Стривай… — я нахилився, щоб роздивитися женця ближче, та водночас підходити до Ірми більше не ризикував. — Ірмо, що за мутаген у твоєму термосі?

— Тобто?

— Як ти змогла вивести новий вид за два тижні? Як таке можливо?

— Годі триндіти, — відтяла вона. — На, подерж!

І вона тицьнула мені одного з женців. Я взяв його за панцир, тримаючи на витягнутих руках. Подалі від крихітної батарейки в моєму тілі. Членистоноге відразу розчепірило свої серпи, але вирватися не намагалося. Невже все ж таки відчуває?

— Дивіться уважно, — сказала Ірма.

Вона взяла свого женця двома руками, і той теж захвилювався, розкривши серпи. Аж тут Ірма різко перевернула його догори ногами. І відразу — так само різко — повернула в попереднє положення. І знову — перевернула вниз головою.

— Раз Міссісіпі, два Міссісіпі, три Міссісіпі! — відрахувала Ірма й знову перевернула його в нормальне положення.

Членистоноге залишалося абсолютно нерухливим. Лапи воно підгорнуло під черевце, як дохлий тарган.

— Що з ним? — запитав Алекс.

— Кататонічний ступор. Побічна функція нервової системи. Давай другого.

Кинувши свого женця на сніг, Ірма проробила те ж саме з моїм.

— І… наскільки цей стан стабільний? — запитав я.

— Десь упродовж години ними можна хоч у футбол грати.

— Розкажи мені, у футбол… — недовірливо буркнув я й відразу поплатився. Ірма без попередження кинула мені женця просто в лице, останньої миті вигукнувши: «Лови!».

Я автоматично спіймав і вже майже відчув, як він устромляє в мене свої серпи, але жнець і далі був нерухомий. Зараз членистоноге й справді нагадувало довгастий м’яч для гри в американський футбол.

— Ого… — тихо сказав я, підкинувши його кілька разів на руці. — Алексе!

Здоровань став хитати головою й відступати від мене. Здається, він навіть встиг сказати «І не думай», але я вже жбурнув йому женця. Алекс спіймав його незграбним рухом дівчинки-підлітка, якій уперше в житті дали пас.

— Якого хріна! Чорт! Матриці твоїй ковіньку! Я ледь не всрався! — усе це він видав, уже тримаючи женця в руках. — Ви обоє кука на муню… Куди його?

І Алекс безпомічно простягнув членистоноге Ірмі.

— Викинь, — байдуже сказав вона. — Там іще є.

І, помітивши розгубленість на Алексовому обличчі, розсміялася.

— Добре, хлопчики, а тепер серйозно, — діловито сказала Ірма. — Передні пазури цих тварин дуже-дуже гострі. Точніше кажучи, офігенно гострі. І вони швидкі, як не знаю що.

— Ірмо, — жалібним голосом перебив її Алекс, що й досі тримав на витягнутих руках знерухомленого женця. — Мені так і стояти?

— Кинь на сніг.

Він з полегшею випустив членистоноге й квапливо відійшов.

— У нас менш як година на все, — продовжувала Ірма. — Вводимо в ступор тих, які всередині, і викидаємо сюди. Підганяємо транспортер, вантажимося, вивалюємо все це добро в електростанції. Чекаємо. Вони оговтаються й почнуть знищувати все, у чому є хоч якийсь електричний заряд. Теоретично, за кілька годин лежатиме вся система безпеки. Тоді залишиться зробити останній акорд: спокійно забрати арсенал. Запитання є?

— Є, — кивнув Алекс. — Коли ляже система, хіба вони не відправлять на склади парочку хлопців? Просто для порядку.

— Коли ляже система, вони побіжать на електростанцію. І там застануть такий хобот, що пів ночі не думатимуть ні про що, крім наших пазуристих друзів. Ставлю ліву цицьку, що вони їх не зупинять. Думаю, комендант оголосить надзвичайний стан, і тоді вони підстрибом помчать розкривати арсенал. А там — порожньо. Колонія знеструмлена, склад акумуляторів зруйнований, у зброї й транспорті здихають батареї й зарядити ніде — ось вам і довгоочікуваний фінал місії. Безславний, зате швидкий.

— Ірмо…

— Що, мій солоденький? — Ірма повернулася до мене, і її погляд свідчив, що їй набридли запитання.

— Вони вбиватимуть людей?

— Вони, лейтенанте, знищуватимуть джерела електричних полів! Я не можу гарантувати, що комусь не розіб’ють налобний ліхтарик разом із головою. Я взагалі не впевнена, що вони можуть відрізнити батарейку від людини з батарейкою. Але якщо ми досі хочемо на Землю, то на все це немає часу. До роботи!

Закінчивши свою промову, вона вийняла флакон з-під назального спрею.

— Це обов’язково? — запитав я.

— Там їх дофігіща. А ми поспішаємо.

Не буду брехати, хоч я й не довіряв пилку, але мені хотілося ще хоч раз відчути ту суперсилу. І я взяв флакон.

— Ні, я — пас, — буркнув Алекс.

— Слухай, жирбасе, — різко сказала Ірма. — У нас сорок хвилин на завантаження. Від сили сорок п’ять. Нам потрібно бути дуже швидкими.

— Тихо-тихо! — Алекс застережливо підняв м’ясисту долоню. — Коли ти мене звала, то знала, що я не вживаю. Нічого не змінилося.

Ірма шумно видихнула, щільно стиснувши губи.

— Добре, — нарешті сказала вона. — Як хочеш. На складах хоч усе готове?

— Я прошив лівий електронний ключ із необмеженим доступом. Залишає в системі запис заднім числом.

— Сподіваюся, не з нашими прізвищами?

— Ображаєш! Це моя улюблена частина плану, до речі, — Алекс задоволено всміхнувся, очікуючи, що ми запитаємо, яка саме, але ми мовчали. — Я зареєстрував ключ на ім’я старшого офіцера контролю.

— На неї особисто?! — вражено вигукнув я. — Ну, ти й артист.

— Добре, хлопчики, немає часу на компліменти. Занюхни, лейтенанте, і летімо.

І я стиснув пластикові боки флакона. «Свитсь — ш-ш-ш».

Усередині було темно. Присмеркове небо ще дивилося на нас через невеликі вікна під стелею, але, поки очі не звикли, я майже нічого не бачив.

— Дивіться під ноги, — застерегла Ірма.

Пилок нестерпно розтягував її слова. Якийсь час я витріщався в сіру сутінь навколо, потім, навпаки, замружився. Коли розплющив очі, вони вже адаптувалися й бачили набагато краще.

Ми опинилися в головному залі майбутнього розважального комплексу. Мій мозок без будь-якої потреби сипав точними цифрами: висота — чотири шістдесят, ширина — десять метрів, довжина — шістнадцять… Зазвичай у таких приміщеннях розміщують ігрові автомати й більярдні столи. Зараз у сизому місячному напівмороку виднілися будівельні риштування біля однієї зі стін, біля іншої — накритий плівкою шинквас. Більше нічого. У буквальному сенсі. Порожньо.

— Ірмо, і де женці?

Вона мовчки підняла палець. Я подивився, але в темряві нічого не було видно. Попри те, що вікна були дуже високо, стеля розчинялася в мороці. Хоча — не зовсім: на ній грали дивні, ледь помітні відблиски, які бувають зоряної ночі на морській поверхні… Аж тут я зрозумів. Стеля була чорна від членистоногих.