Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

себе на тому, що стала уважнішою до навколишнього світу. Після Чорнобиля це виходить само собою. Ми почали вчитися казати «я»... Я не хочу вмирати! Я боюсь! А тоді? Вмикаю телевізора голосніше: вручають червоного прапора дояркам — переможницям соціалістичного змагання. Але ж це у нас? Під Могильовом? У селі, що опинилося в центрі цезієвої плями? Його ж от-от відселятимуть... От-от... Голос диктора: «Люди самовіддано трудяться, незважаючи ні на що», «чудеса мужності й героїзму». Хоч потоп! Рєволюціонним шагом! Авжеж, я не член партії, а все одно совєтська людина. «Товариші, не піддавайтесь на провокації!» — день і ніч гримить телевізор. Сумніви розвіюються...

(Телефонний дзвінок. Повертаємося до розмови за півгодини).

Мені цікава кожна нова людина... Усі, хто думає про це...

Попереду в нас розуміння Чорнобиля як філософії. Дві держави, розмежовані колючим дротом: одна — сама зона, друга — все решта. На підгнилих стовпах довкруг зони, як на хрестах, висять білі рушники. Наш звичай... Люди сюди йдуть, як на цвинтар... Світ після технології... Час пішов навспак... Тут поховано не тільки їхній дім, а цілу епоху. Епоху віри! В науку! В справедливу соціальну ідею! Велика імперія розповзлася. Розлізлася по швах. Спершу — Афганістан, а потім — Чорнобиль. Коли імперія розлетілась, ми лишилися самі. Я боюсь вимовити, але ми... Ми любимо Чорнобиль. Полюбили. Це нововіднайдений сенс нашого життя. Сенс нашого страждання. Як війна. Про нас, білорусів, світ дізнався після Чорнобиля. Це було вікно в Європу. Ми водночас і його жертви, і його жерці. Страшно вимовити... Я зрозуміла це недавно...

... У самій зоні... Там навіть звуки інші... Заходиш до хати. Відчуття, як од сплячої красуні. Якщо ще не розграбовано: фотографії, хатнє начиння, меблі... Десь тут, поруч, мають бути люди. Іноді ми їх і знаходимо... А вони не про Чорнобиль говорять, вони говорять, як їх надурили. Їх гризе, чи отримають вони все, що їм належиться, і чи не отримають інші більше? У нашого народу повсякчас відчуття, що його дурять. На всіх «етапах большово путі». З одного боку — нігілізм, заперечення, з другого — фанатизм. Владцям не вірять, ученим, лікарям не вірять, але й самі нічого не роблять. Невинні й байдужі. У самому стражданні знайдено сенс і виправдання, решта все мовби й не важить. Уздовж ланів — таблички «Висока радіація»... Лани орються... Тридцять кюрі... П’ятдесят... Трактористи сидять у відкритих кабінах (десять років минуло, а й досі нема тракторів із герметичними кабінами), дихають радіоактивною пилюгою... Десять років минуло! Хто ж ми такі? Живемо на зараженій землі, оремо, сіємо. Дітей на світ приводимо. Який тоді сенс у нашому стражданні? Нащо воно? Пощо його стільки? Ми про це зараз багато сперечаємося з моїми друзями. Часто обговорюємо. Тому що зона — то не бери й кюрі, мікрорентґени. Це — народ. Наш народ... Чорнобиль «поміг» нашій, було, гинучій системі... Знову «чрєзвичайщина»... Розподіл. Пайок. Як раніше були вбивали в мізки «єслі б нє било войни», так тепер з’явилася можливість усе списувати на Чорнобиль. «Якби не було Чорнобиля». Зараз же туманець в очу — тужимо. Дайте! Дайте нам! Щоб було що ділить. Кормушка! Громовідхильник!

Чорнобиль — уже історія. Але це ще й моя робота... І побут... Я їжджу. Бачу. Було патріархальне білоруське село. Білоруська хатка. Без клозету й гарячої води, зате з іконою, криницею-журавлем у дворі, вишиваними рушниками, постілками. З гостинністю. Зайшли ми до одної такої хати попити води, а хазяйка виймає зі старої скрині старого, як сама, рушника й мені простягає: «Це тобі на пам’ять про моє дворище». Був ліс, поле. Зберігалась громада й рештки свободи: земля коло хати, садиба, своя корівчина. З Чорнобиля їх стали переселяти в «Європу» — в селища європейського типу. Можна збудувати дім — ліпший, комфортний, але ж не можна збудувати на новому місці цілий той величезний світ, із яким вони були зв’язані. Пуповиною! Колосальний удар для людської психіки. Розрив традицій, усієї предковічної культури. Коли до цих нових селищ під’їздиш, вони наче міражі на обрії. Розмальовані. Сині, блакитні, жовто-червоні. І назви в них — Майське, Сонячне. Європейські котеджі куди зручніші од хаток. Це вже готове майбутнє. Але в майбутнє не можна скинути на парашуті... Людей перетворили на ефіопів... Вони сидять долі й ждуть, коли прилетить літак, прибуде автобус і привезе гуманітарну допомогу. Нема, щоб зрадіти з шансу: я вирвався з пекла, маю дім, чисту землю й мушу рятувати своїх дітей, у яких Чорнобиль уже в крові, в генах. Чекають чуда... Ходять до церкви. Знаєте, про що просять Бога? Про те саме — про чудо... Ні, не про те, щоб він дав їм здоров’я й сили чогось добитися самим. Звикли просити... То в заграниці, то в неба...

Живуть у цих котеджах, як у вольєрах. Вони нищаться, розсипаються. Мешкає там невільна людина. Приречена. Вона живе в кривді й страхові, гвіздка сама не заб’є. Хоче комунізму. Жде... Зоні потрібен комунізм... На всіх виборах там голосують за тверду руку, тужать за сталінським порядком, воєнним. Для них він — синонім справедливости. Там і живуть на військовий лад: міліцейські постерунки, люди у військовій формі, пропускна система, пайки. Чиновники, що розподіляють гуманітарну допомогу. На коробках по-німецьки, по-російськи написано: «Не для обміну. Не для продажу». Щокрок продається. У кожному комерційному кіоску...

І знов наче гра. Рекламне шоу... Везу я караван із гуманітарною допомогою. Чужі люди... Іноземці... В ім’я Христа, в ім’я ще чогось ідуть до нас. А в калюжах, у болоті, в кухвайках і ватниках стоїть моє плем’я... У кирзових чоботях... «Нам нічого не треба! Все’дно розкрадуть!» — я в них і такий текст у очах читаю. Але тут-таки, поруч — прагнення вхопити коробку, ящик чогось загранишного... Уже знаємо, де яка бабка мешкає. Як у заповіднику... І огидне, шалене бажання... Кривда! Кажу раптом: «От ми вам зараз покажемо! Такого ви і в Африці не знайдете! Ніде в світі такого нема! Двісті кюрі — триста кюрі...» Помічаю, як міняються й самі бабки, декотрі ну просто тобі «кінозірками» поробилися. Уже в них завчено монологи, і сльоза пробиває в тих місцях, де належиться. Коли приїздили перші іноземці, вони мовчали, тільки плакали. Тепер уже навчились говорити. Може, дітям жуйка, пакетик одежинок зайвий перепаде... Може... І це поруч із глибокою філософією, з тим, що у них свої стосунки зі смертю, з часом. І не покидають вони своїх хат не через німецький шоколад... Жуйку...

Повертаємося...