Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

тягар Ревенкортового тіла. Принаймні, початковий шок буття Ревенкортом згодом минув, дозволив мені призвичаїтися до його фізичних обмежень. Але це неможливо з Денсом, який досі вважає себе жвавим молодиком, який згадує про свій вік лише тоді, коли йому в очі впадають власні зморщені руки. Навіть зараз я відчуваю його незадоволення тим, що я вирішив сісти, піддатися своїй втомі.

Я щипаю свою руку, намагаюся не заснути, мене дратує, що мої сили щезають.

Через це я замислююсь про те, скільки мені років за межами Блекгіту. Раніше я не дозволяв собі міркувати над цим, бо часу обмаль навіть якщо не витрачати його на безцільні роздуми, але тут і зараз я молюся про молодість, про силу, про здорові тіло та розум. Втекти від усього цього лише для того, щоб опинитися навіки спійманим у…

39

День другий

(продовження)

Я прокидаюся різко, сполохавши цим Чумного Лікаря. Він дивиться на золотий кишеньковий годинник; його маска осяяна нудотним жовтим сяйвом свічки, що він тримає в руці. Я знов у дворецькому, сповитий бавовняними простирадлами.

— Саме за розкладом, — каже Чумний Лікар, клацаючи кришкою годинника.

Схоже, вже сутінки, і вся кімната поглинута мороком, який лише трохи послаблюється маленьким полум'ям. Дробовик Анни лежить біля мене на ліжку.

— Що сталося? — питаю я хрипким голосом.

— Денс задрімав, сидячи на стіні, — Чумний Лікар хихикає, ставить свічку на підлогу й опускається на маленький стілець біля ліжка. Той замалий для нього, деревина не виглядає з-під складок плаща.

— Ні, я про рушницю. Чому вона в мене?

— Вам її залишив один з ваших носіїв. Анну можете не звати, — каже він, перехопивши мій погляд на двері. — Вона зараз не в сторожці. Я прийшов попередити, що ваш суперник уже майже розв'язав убивство. Я очікую, що сьогодні вночі він знайде мене біля озера. Відтепер ви мусите діяти швидко.

Я намагаюся випростатися, але біль у ребрах миттєво кладе край моїм зусиллям.

— Чому ви так цікавитеся мною? — питаю я, коли біль зменшується до звичного.

— Перепрошую?

— Чому ви постійно приходите порозмовляти? Я знаю, що на Анну ви часу не витрачаєте, і ризикну припустити, що з Лакеєм теж навряд чи бачитися.

— Як вас звати?

— Чому…

— Дайте відповідь на питання, — каже він і стукає тростиною по підлозі.

— Едвард Ден… Ні, Дербі. Я… — якусь мить я вагаюся. — Ейден… Якось.

— Ви губите себе серед них, пане Бішоп, — каже він, схрестивши руки й відхилившись на спинку стільця. — Це почалося не щойно. Саме тому ми дозволяємо вам лише вісім носіїв. Якщо їх буде більше, ваша особистість не зможе здійнятися над ними.

Він каже правду. Мої носії стають сильнішими, а я слабшаю. Це відбувається поступово, непомітно. Таке враження, ніби я заснув на пляжі, а прокинувся посеред моря.

— Що мені робити? — питаю я, відчуваючи паніку.

— Тримайтеся, — каже він, знизавши плечима. — Це все, що ви можете робити. У вашому розумі є голос, ви мали вже його чути. Сухий, трохи віддалений. Він спокійний, коли ви панікуєте, мужній, коли ви боїтеся.

— Я чув його.

— Це те, що залишилося від початкового Ейдена Бішопа, який вперше потрапив у Блекгіт. Тепер це вже не більш як фрагмент, маленька частка його особистості, що залишилася після всіх циклів, але коли ви починаєте втрачати себе, слухайтеся того голосу. Це ваш маяк. Усе, що залишилося від чоловіка, яким ви колись були.

Гучно зашурхотівши тканиною, він підводиться на ноги, полум'я свічки колихається у зрушеному повітрі. Нахилившись, він підіймає свічку з підлоги й прямує до дверей.

— Зачекайте! — кажу я.

Він зупиняється, але не обертається. Світло свічки навколо його тіла формує тепле гало.

— Скільки разів ми вже робили це? — питаю я.

— Тисячі, напевно. Більше, ніж я можу полічити.

— То чому я завжди зазнаю невдачі?

Він зітхає й озирається на мене через плече. У його поставі відчувається втома, неначе кожний цикл залишив по собі осад, що тепер тисне на Чумного Лікаря.

— Я час від часу замислююсь над цим питанням, — каже він; по його рукавичках тече розтоплений віск. — Певну роль грала випадковість — ви спотикалися, коли надійна опора могла вас врятувати. Але найбільшим чинником, як на мене, є ваша природа.

— Моя природа? — питаю я. — Ви вважаєте, що я приречений зазнавати невдачі?

— Приречений? Ні. Якби ви були приречені, це було б вашим виправданням, а Блекгіт не терпить виправдань, — каже він. — Вам може здаватися, що все навпаки, але ніщо з того, що тут відбувається, не є неминучим. Події трапляються день за днем однаково лише тому, що гості завжди, день за днем, вирішують робити те саме. Вони вирішують піти полювати, вирішують зраджувати одне одного; один з них забагато п'є і пропускає сніданок, пропустивши також зустріч, що могла змінити його життя назавжди. Вони не можуть бачити інакше, тому ніколи не змінюються. Але ви не такий, пане Бішоп. Цикл за циклом я спостерігав за вашою реакцією на доброту та жорстокість, за випадковою грою шансу. Ви робите різний вибір, але на критичних перехрестях завжди повторюєте ті самі помилки. Неначе якусь частину вас постійно тягне до безодні.

— Ви хочете сказати, що для того, щоб звільнитися, я маю стати кимось іншим?

— Я кажу, що кожна людина замкнена в клітці, яку вона сама собі збудувала, — каже він. — Той Ейден Бішоп, котрий вперше потрапив до Блекгіту… — він зітхає, неначе цей спогад турбує його. — Те, чого він хотів, і те, як він до цього йшов, було… непохитним. Той чоловік ніколи не зміг би втекти з Блекгіту. А той Ейден Бішоп, що зараз переді мною, інакший. Я вважаю, що зараз ви ближче до звільнення, ніж будь-коли раніше; втім, я так думаю не вперше, і до цього разу завжди помилявся. Правда в тому, що ви ще не пройшли перевірку, але вона наближається, і якщо ви змінилися, справді змінилися, то хто знає, для вас ще може бути надія.

Нахилившись, він виходить разом зі свічкою в коридор.

— Після Едварда Денса ви маєте чотирьох носіїв, рахуючи те, що залишилося від дворецького та Дональда Девіса. Будьте обережні, пане Бішоп, Лакей не зупинятиметься, доки вони всі не помруть, а як на мене, ви не можете дозволити собі втратити навіть одного з них.

Сказавши це, він зачиняє двері.

40

День шостий

(продовження)

Денсові роки падають на мене, наче тисяча малих гир.

Майкл і Стенвін розмовляють позаду мене, Саткліф