Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Василь здивувався, але не запитав нічого. Тільки на його обличчі відбився страшний, повний глибокого незрозуміння вираз. Глянув на неї допитливим зором, їх очі на хвилинку зустрілися, і Василь прочитав у них: “Що ж? Я інакше не можу”.

— Хочу з вами поговорити, Василю, — знов сказала вона. — Коли вас можна бачити? Ах, Василю! Не дивіться на мене так!

Не відповів, тільки сказав:

— Я, панно Настусю, до вашого розпорядження завжди і скрізь. До побачення!

Одвернувся і спочатку швидко пішов догори, але потім його кроки все уповільнювалися. Чув, що ступні мов наливаються оловом і тяжчають, ніби у водолаза, якого мають спускати під воду. Невже ця весна має втікти від нього? Ця сила, ця звучність?.. Це все сподіване?.. А ноги все важчають, і руки важчають, і в усьому відчувається відпруження. Куди це він, властиво, йде? Ага. На Хрестову. Там на нього чекають товариші. Якісь знов сходини. Просили прийти. Будуть всі. Шпачук і Прихода також. Це ще раз сходиться “Юнацтво” в повному складі таким, як було досі. Будуть дуже поважно говорити. Розвинуть дискусію. Чи Василь має також йти туди? Чи не краще піти отак в гори, десь там лягти горілиць і дивитись у небо. Думати про все. Про Настю. Вона ось виразно тікає від нього своїм фізичним єством, і він не може наздогнати її своїми олов’яними ногами. Йому ще залишається інша Настя... Настя — мрія. Настя — ідея. Настя — слава. Настя, що візьме його за руку і поведе світами, і покаже йому безліч, і дасть багато зрозуміти, вложить в його юначу душу щось, чого він ще не мав, збагатить його крутим, болючим досвідом, опече його вії вогнем, яким був опечений Данте після повернення з пекельних мандрів.

Василь все-таки пішов на Хрестову. Це прекрасна гора. На її шпилі кам’яний нагробник і дерев’яний хрест. Внизу амфітеатром місто. На схід під підошвою розляглося зелене кладовище. На північ — сад “Тіволі”. На захід — краєвид ліцеяльного парку, самого ліцею, праворуч Миколаївський собор, а далі краєвиди, червоні стріхи будинків. Бона з руїнами замку, а над всім цим страшне буяння весни. Василь тільки один раз переживає таку весну. Можуть бути інші весни, інші роки, можливо, кращі і буйніші, але одна з них мусить бути винятково великою. Вона мусить глибоко ввійти в нутро людини, лишити там незатертий слід, навіки вирізьбити там своє ім’я.

Василеві здається, що це гора Фавор. Дивиться, як горить на всіх шпилях сонце, як вирізняються камені, як стоїть раменатий хрест, і видається йому, що він у святих місцях, де ходять не люди, а апостоли, де родяться пророцтва, де починається нова віра.

Хлопці всі тут. Розсілися, розляглися на зеленій травиці. Щось розповідають. Василя привітали вигуками. На всіх помітне вдоволення, а одночасно наївна повага. Ось вони, мовляв... Дивіться, які ми! Від нас залежить все. Хочете, щоб далі оберталася земля? Вона буде обертатися, але як ми цього захочемо. Хочете, щоб на землі була нарешті правда? Вона буде, тільки послухайте нас. Хочете знати, де є справжня мудрість? Вона є — прислухайтесь тільки до наших слів. Відкрийте ваші вуха і ваші очі. Дивіться і бачте!

— Ще тільки Гнатюка бракує, — сказав котрийсь.

— А може починали б без нього?

— Ще почекаємо... Грибе! Зятягни-но нам щось...

Гриб затягає: “Ой, наїїїхали вози...” Йому підхоплюють: “Гей, з України... розпустили круторогі по долині...”

От що їм, тим юнакам, треба! Пісні! Ось вони вже всі, мов один інструмент. Вони звучать таким акордом, що ніяк не хочеться вірити, що це ось Шпачук, а це Шеремета, а той далі — Стасюк. Що кожний з них має щось своє. Ні! Зараз вони — одна, неподільна, гарна і барвиста душа. Вони співають про своїх предків. Слова малюють і вози, і круторогих, і вусачів. Все це таке велике, монументальне, вирізьблене з бронзи, граніту, вмуроване в пісню і вложене в уста оцих молодих людей.

“Солове-е-е-йко кричи-и-и-и-ть, репету-у-у-є”, — гримить Біленків бас. Грибів тенор підхоплює: “Гей, репе-е-е-ту-у-у-є... та ніхто його співу вже не чує!..” Хай собі репетує, той нічний репетуй. Натомлені люди міцно сплять, і тільки вартові ходять взад і вперед біля табору. А над усім пливе місяць, розіпнулось широке, рідне небо, жиготять великі, ясні зорі.

Проспівали одну, другу і третю пісню, але Гнатюка все нема. Розпочали без нього. Говорив Козенко, говорив Москалюк. Говорили всі, кому тільки хотілося. Всі дуже поважні. Це мудреці, це найвищий ареопаг. Потім прийшов Гнатюк і теж промовляв. Після всього виступив Шпачук... Мовчав тільки Шеремета. Дивився перед себе і мовчав. Здається, він навіть не слухав, про що там говорять. Коли десь під горою з’явилась у вечірньому присмерку Гнатюкова постать, він не зводив з неї очей, а коли той прийшов, Василеві видалося, що він дуже червоний, хоча вже сутеніло і виразно не можна було бачити його обличчя.

Але сьогодні не було таких змагань, як попередніх разів. Здавалося, ті люди вже до чогось дійшли і не потребують сваритися. Але гурток “Юнацтво” з цього дня перестав існувати. Його тут поховано. Це вже не юнаки, це щось інше. Вони вже поділені на два табори. Вони ще говорять між собою, але єдности вже немає. Ще поки співали, здавалося, що це єдність, але тільки замовкла пісня і тільки зазвучали перші слова Козенка, як все розвіялось і всі присутні стали кожний на своє місце. Це ти, а це я. Твоє місце там, моє тут. І виразно бачать усі Шпачука з одного боку і Гнатюка з другого. За Шпачуком більшість. А деякі ще вагаються і не можуть вирішити, де їм стати.

Василь свідомо стримався. Він розумів, що може сказати таке, що не буде пасувати до цього концерту. Його думки йшли в іншій площині... У відмінній від усіх. Вони не могли б його зрозуміти, а бути такими, як вони всі, він не має сили. Йому здається, що всі вони — і ті, і тамті — не знають, куди йдуть. Щось треба цим молодим людям робити. І він хотів би сказати, та немає відваги, бо він ще сам, зовсім, зовсім сам, а до всього того його гнітить думка, що він загнався, що, мабуть, заскоро почав рости, забагато про себе подумав. Тому його відкидають, не приймають, упосліджують...

Хоч це було не так. Його ніхто не відкидає. Його мовчанка ще більше інтригувала його товаришів. Вони це