Читати книгу - "Черево Парижа"

мовчала; потім, переконавшись, що обидві співрозмовниці ледве не вмирають від цікавості, нарешті почала їдким тоном:

— Знаєте, той Флоран... тепер я можу вам пояснити, звідки він узявся.

Вона ще з хвилину помучила їх мовчанкою, тимчасом як мадам Лекер і Сар’єтта готові були їй у рота вскочити.

— Він утік з каторги,— з таємничим жахом прошепотіла Саже.

Навколо них сири різноманітних сортів поширювали гострі запахи. На двох полицях у глибині крамниці лежали рядами брили масла; бретонське масло випирало з кошиків; нормандське, обгорнене в полотно, подібне було до злипків животів, на які різьбяр накинув мокрі рушники; інші початі брили, порізані широким ножем на зразок загострених скель з долинами й тріщинами, нагадували обвалені вершини, позолочені вечірнім промінням осіннього сонця. Під прилавком червоного мармуру з сірими прожилками біліли, як крейда кошики яєць, а в ящиках, на солом’яних рогожах, лежали прості сири, складені верх до верху, та гурнейські сири, плескаті, як медаль, темні, із зеленкуватими плямами. Проте особливо багато сирів було наставлено на столі. Тут поряд із фунтовими кусками масла, загорнутими в листя буряка, лежав велетенський кантальський сир, мов розрубаний ударами сокири; далі лежали золотавий честер, швейцарський сир, схожий на колесо, що відвали? лось од якоїсь варварської колісниці, голландські сири, круглі, як відрубані голови, замащені кров’ю, що запеклася, жорсткі, наче порожні черепи, через що їх називають «мертвими Толовами». Серед цієї важкої тістоподібної маси виділявся своїм гострим запахом пармезан. Три сири брі лежали на круглих дощечках з похмурим виглядом, як згаслі місяці; два з них, дуже сухі, зображували місяць уповні; третій — у другій чверті—сочився білою, як вершки, рідиною; її набралася ціла калюжа, дарма що мадам Лекер намагалася тонкими дощечками вдержати цю рідку масу. Пор-салю, схожі на античні диски, були помічені знизу клеймом фабрикантів. Романтур у срібній обгортці нагадував кусок нуги або якийсь засахарений сир, що потрапив несподівано між цими сирами, які виділяли випари. Рокфори під кришталевими ковпаками виставлялись, як багачі з масними обличчями, розмальованими блакитними й жовтими жилками, ніби хворі на ганебну хворобу люди, що їли надто багато трюфелів. А поряд на блюді лежали овечі сири завбільшки з дитячий кулачок, тверді й сивуваті, подібні до камінців, що котяться з-під ніг козла-ватажка на повороті кам’янистих стежок. Далі починалися неприємні запахи: світложовті мондори пахли чимось солодким; дуже товсті труа, сплющені з боків, ще їдкіші від мондорів, додавали до цього запаху сморід сирого льоху; камамбери мали гострий запах смердючої дичини; невшательські й лімбурзькі сири, маролі, понлевеки чотирикутної форми — кожен вносив свою характерну гостроту в цю грубу гаму, від якої нудило; ліваро відливав червоним і пахнув, як сірчана пара, що дере в горлі. Нарешті, над усіма іншими панував дух оліве, загорнутого в горіхове листя, наче падаль, яку селяни покривають гіллям на краю поля, коли вона надто смердить на сонці. Сири пом’якли від полудневої спеки; пліснява на їхніх корках танула, лисніла багатими тонами червоної міді та зеленого мідного окису, мов роз’ятрені болячки; корка на сирах оліве здувалася під листям, рухалася, мов груди сонної людини, які хвилюються від повільних тяжких зітхань. Нарешті потік життя розірвав один із цих сирів, і той розродився через тріщину масою черв’яків. А позаду ваги сир жероме з анісом тхнув так, що мухи дохли навколо нього й падали на червоний із сірими жилками мармур.

Цей жероме лежав якраз під носом у мадмуазель Саже. Вона відсунулася й притулилася головою до аркушів білого та жовтого паперу, що висів на задній стінці крамнички.

— Так,— повторила вона з виглядом огиди,— Флоран утік з каторги... Цим Кеню-Граделям нема чим пишатися!

Мадам Лекер і Сар’єтта почали ахкати від здивування. Це неможливо! Що ж він таке зробив, що потрапив на каторгу? Чи можна припустити, щоб мадам Кеню, доброчинністю якої пишався цілий квартал, могла взяти собі в полюбовники каторжника?

— Е, ні, не те! — нетерпляче скрикнула стара.— Ви ж мене вислухайте! Я добре пам’ятаю, що десь бачила раніше цього сухого довгаля.

Саже розповіла їм історію Флорана. Тепер вона пригадала невиразні чутки про небожа дядька Граделя, якого заслали в Кайєнну за те, що він забив на барикаді шістьох жандармів; мадмуазель Саже навіть колись бачила його на вулиці Пірует. Це він був уявним кузеном. І стара почала гірко нарікати, що втрачає пам’ять, тупіє і нічого вже не знатиме. Вона так журилася цією втратою, наче вчений, у якого вітер несподівано розвіяв замітки, зібрані протягом усього трудового життя.

— Шістьох жандармів! — із захопленням прошепотіла Сар’єтта.— Ну й сила у цього чоловіка!

— Та він ще й не те робив,— додала мадмуазель Саже.— Не раджу вам зустрічатися з ним опівночі.

— Ах, мерзотник!—промурмотіла перелякана вкрай мадам Лекер.

У павільйон проникало скісне сонячне проміння. Сири почали ще дужче пахнути. В цю хвилину переважав сморід мароля; він пускав сильні потоки запахів, смердів, як перепріла солома в хліві, перебиваючи нудний запах масла. Потім вітер наче змінився; несподівано до трьох жінок почали долинати зітхання лімбурзького сиру, кислі та гіркі, наче вони виривалися з грудей умираючого.

— Тоді, значить, цей Флоран — дівер гладкої Лізи... Отже, він не живе з нею,— зауважила мадам Лекер.

Усі вони оторопіло зглянулися, вражені цим новим поворотом справи. Їм прикро було відмовитись од своєї попередньої версії. Та стара дівуля наважилася сказати, знизуючи плечима:

— Одне другому не перешкоджає... Хоч, правду кажучи, мені самій здається, що це вже занадто... А проте я не присяглася б, що воно не так.

— Якщо це було, то давно,— вставила Сар’єтта.— Не може він тепер жити з нею, бо ви ж його бачили з обома Мегюден.

Мадмуазель Саже це дошкулило.

— Авжеж, бачила, як вас, моя кралечко, бачу! — скрикнула вона, подумавши, що їй не вірять.— Він щовечора плутається в спідницях сестричок Мегюден... А втім, нам це байдуже. Хай собі живе з ким хоче, правда? Ми — жінки чесні, нас це не торкається. А який паскудник!

— Ти що й казати,— підтримали кумасі,— справжній злодій!

Проте справа набувала трагічного повороту. Плетухи потішали себе тим, що хоч тепер і немає більше приводу гудити Лізу, зате можна сподіватися, що Флоран доведе справу до жахливої катастрофи. Видно, він мав погані наміри; такі люди, як він, повертаються із заслання тільки для того, щоб скрізь сіяти смуту; потім така людина не могла поступити в Центральний ринок на службу без якогось злочинного наміру. Тут пішли