Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

скроню. Але Рудий ухилився…

Супротивники знову закружляли. Їхні руки швидко-швидко миготіли. Зблискував клинок, вибиваючи іскри із шипів рукавички, сталь билася об сталь.

— Ех, пивця б іще! — перебираючи ногами від хвилювання, мало не простогнав поміж глядачів молодий хлопець у джинсах.

Залізні пальці Рудого вправно схопили Кречета за плече, рвонули до себе, животом прямо на виставлений клинок. Соколи відчайдушно закричали…

І тієї ж миті цестус зметнувся, розбиваючи Рудому підборіддя й губи.

Бійці розлетілися в різні боки й завмерли один навпроти одного.

Кречет повільно прибрав закривавлену долоню від живота. Криво посміхнувся:

— Дурниця, подряпина! А от ти їй тепер навряд чи сподобаєшся! З такою пикою!

Рудий болісно ворухнув розідраним ротом:

— Забагато… балакаєш!..

Цівка крові текла у вовкулаки по підборіддю. Цівка крові текла в сокола по животу. Перші краплі впали на втрамбовану землю.

Ірка відчула, як у кам’яних вівтарях щось наче повело носом, принюхуючись.

Супротивники знову кинулися назустріч один одному. Зчепившись, вони покотилися по землі… Вовкулака тримав Кречета за волосся, закидаючи йому голову, а в горло соколові впиралося лезо клинка.

— Віддавай… — почав був Рудий.

Кречет із силою вдарив ліктем назад. Шипи цестуса устромились вовкулаці в живіт… Рудий відсахнувся, затискаючи долонями рану… Ніж випав йому з рук…

— Тепер квити! — хрипло скрикнув сокіл, вивертаючись із вовчої хватки, й замахнувся цестусом, прагнучи добити супротивника, який ледь тримався на ногах…

— Ще ні! — гаркнув Рудий. Він пірнув під кулак і заїхав Кречету коліном під пах.

Сокіл захрипів, зігнувся навпіл, і відразу коліно Рудого врізалося йому в пику, із хрускотом ламаючи перенісся.

— От тепер — квити! — ревнув вовкулака, штурхаючи сокола на землю й навалюючись на нього зверху.

Схожі, наче у близнюків, закривавлені обличчя були геть близько одне до одного…

Волаючи від збудження, волхви Пилипа підхопились на ноги…

Тіло сокола попливло, змінюючи обриси. Відчайдушно б’ючи крильми, величезний птах таки вирвався з людської хватки, а його загнутий дзьоб щосили вдарив вовкулаку в чоло. Сокіл здійнявся…

Прикриваючи голову руками, вовкулака перекотився вбік, зробив переверт через клинок, який лежав поруч… І сокіл на льоту втрапив у роззявлену вовчу пащеку.

Кістки крил страшенно хруснули в міцних вовчих щелепах. Тримаючи в зубах птаха, який іще намагався вирватися, вовк біг до вівтаря кам’яного кільця. Над «вісімкою» відчайдушно, безсило кричали й металися соколи.

— Давай, синку, давай! — скажено горлав майор.

Рудий мотнув головою, з розмаху жбурнувши сокола між стели. Важке тіло вдарилося об камені. Закривавлена людина, задихаючись, лежала на вівтарі.

Тим часом інша закривавлена людина, так само задихаючись, навалилася на неї.

— Мій вер-рх, мій! — гарчав Рудий. — І вона теж — моя! Від-дай!

Ірка побачила, як Кречет повільно, через силу похитав головою.

— Вона… з тобою… — ворухнулись розбиті губи. — Ти… відбив…

— Бр-решеш! — сильні пальці Рудого зімкнулися в Кречета на горлі.

Сокіл захрипів, задихаючись.

— Та він же його зараз уб’є! — Ірка підхопилась на ноги…

Гримнув постріл…

Молодий вовкулака сіпнувся, закидаючи голову… Потім схопився за груди… І впав на вівтар поруч із непритомним супротивником, змішуючи свою кров із його.

Кам’яні кола водночас здригнулися, начебто від землетрусу. І спалахнули шаленим світлом! Камінь вівтаря ледь чутно зітхнув, і Ірка побачила, що кров усотується в нього, неначе в губку. Юна відьма відчула, як із каменів щось виглянуло. Обвело поглядом галявину… І немов приготувалося до якоїсь рутинної, страшенно обридлої, але — що вдієш! — потрібної й важливої процедури.

— Вовк — жертва, вовк! Не сокіл! — радісно проклекотав старий Балабан, підхоплюючись над «вісімкою». — Але… хто стріляв? Хто? — Він розгублено обвів очима скам’янілих від несподіванки суддів і глядачів.

— Знущаєшся? — прохрипів майор. — Р-рви їх!

Перестрибуючи через кам’яне кільце, величезні вовки кинулися на середину галявини. Дике виття вовчої зграї розітнуло ніч. А їм назустріч, люто клекочучи, неслися соколи. Хижо розчепірені пташині пазурі встромилися в зашийок вовкулаки. Могутній загнутий дзьоб ударив у міцне вовче чоло, жбурнувши вовкулаку додолу. Б’ючи крильми, соколи по двоє-троє налітали на розлючених вовків. А десь вовчі зуби вже кришили тонкі пташині кісточки, і сокіл із пораненим крилом безсило бився на закривавленій траві… Пітьма сповнилась криком, хрипом, стогоном, клекотом, лютим клацанням щелеп.

Розділ 16

Розійтись по вівтарях!

— І-і-і!!! — дерева обіч галявини немов відскочили в різні боки, намагаючись щезнути з дороги чогось шаленого, крикливого, з вихором чорного розкуйовдженого волосся, що вилетіло на галявину.

— І-і-і!!! — міцна дерев’яна швабра врізалася в самісіньку гущавину побоїща, закрутилася, розкидаючи всіх у різні боки.

— Ну нарешті! — голосно вигукнув худий, схожий на Дон Кіхота мент, знімаючи кашкета й витираючи картатою хусткою спітнілу голову. — А я вже думав, що ти в цих кущах усе життя так і просидиш!

— Якщо вам щось не подобається, робіть самі! — огризнулася з мітли Ірка, одночасно згрібаючи двох соколів за хвости й жбурляючи їх убік. — Ану мар-рш на свої місця! Р-розійшлись! Бр-рейк!

Тверде перехрестя швабри заїхало по вишкірених вовчих зубах. Тієї ж миті на вовкулаку зверху спікірувала світловолоса відьма й злякано примовляючи: «Ох, порвуть вони нас, ох, порвуть!», — безстрашно вчепилась у вовчий зашийок і поволокла звіра геть.

— Приспи мене, приспи, я вам допоможу! — худенький хлопчак, розмахуючи затупленим ігровим мечем, кумедно підстрибував обіч галявини.

Низько пролітаючи над землею, світловолоса відьма звісилася з мітли й легенько тицьнула хлопчакові розчепіреними пальцями в обличчя.

Той відсахнувся:

— Ти що…

Договорити він не встиг. За мить він упав у траву, і звідтіля почувся-тоненький, зовсім дитячий сонний посвист.

Над мирно сплячим хлопчаком злетіла інша, теж хлоп’яча постать. Замайорів лицарський плащ, і важкий меч плазом упав на спину вовкулаці, який цієї миті підвернувся під руку.

— Постережи хлопчиків сон, як би хто не розбудив, — заклопотано сказав дядько Микола круглолицьому менту.

Той кивнув, і тієї ж миті товстий кіт, лавіруючи між воюючими, перетнув галявину, клубком згорнувся в Богдана на грудях і затишно замуркотав.

Хлопчак завовтузився, улаштовуючись зручніше… Погрожуючи вістрям і б’ючи по головах руків’ям меча, здухач відтягував вовкулак, які не на жарт розходилися, від їхніх супротивників.

— Киш, киш! — розмахуючи руками, немов відганяючи горобців, Тетянка мчала назустріч соколам.

Розлютовані птахи на хвильку зависли в повітрі…

Усього на коротку мить воюючі вовки й соколи опинилися по різні боки галявини.

І саме цієї миті Ірка розлючено плюнула на перехрестя своєї швабри. З розмаху встромивши один її кінець у землю й викрикнувши: «Досі дійдеш, не перейдеш!», — вона потягнула швабру наче плуг.

Тупий дерев’яний кінець швабри розпоров землю, немов сталевим клинком. Жирна смуга розсікла галявину навскіс, розділяючи супротивників. Ірка стрімко злетіла в повітря.

Тетянка й здухач кинулися