Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

class="p1">— За мене з вас спитають! — і зухвало стоїть руки в боки.

Тоді бойовики відповіли:

— Ми зайдемо до тебе, тітко!

Мама зовсім розлютилася. Кричить їм:

— Я чекаю! І двері зачиняти не стану!

Я вийшла. Лайду ми занесли в найближчий від неї під’їзд. Той, де квартира бабусі Стасі. Перев’язали, поставили води й пішли. Собака велика! Дворняга. До себе ми б її не донесли. Вона важка.

Коли стемніло, з’явилися ці хлопці. Попрохали в мами оцту. Вибачилися! Сказали, що вони перевірили мужиків нашого двору через цю собаку:

— Гнилі у вас чоловіки! П’ють і крадуть. Крадуть і п’ють! Ми бачимо, хто який! Якщо допомога потрібна, ми ночуємо в середньому під’їзді в Ази. Ображати будуть — кличте! Прийдемо!

Вони пішли. А я і мама, використовуючи затишшя, віднесли пораненій собаці шмат перепічки. Довго гладили її. Собака була жива!

У нас помирає кішка, яку всі хотіли взяти собі, відразу дві сусідки. І врешті ніхто не взяв! Нещаслива вона. Киця на ймення Седа. Вона нічого не їсть! Помирає з голоду. У мого кота Чипса ледве рухаються лапи. Одного разу його врятував Аладдин.

У ніч на сьогодні мені снилася Кусум. Яка могла б бути мені свекрухою.

Ніна і Стася чули по своєму скрипучому радіо: до нас, у Чечню, приїжджає ОБСЄ. Але гарматна канонада не припиняється.

Будур

16.12.

Аладдин! Аладдин! Прийшов учора ввечері! Підтвердив, що одружився. За годину заявив: «Це неправда!» Плутався, брехав, говорив про те, що хотів перевірити мене. Питав, чи піду я заміж за нього другою дружиною. Морозив дурниці, у яких ми з Кусум нібито можемо бути подругами. Я відповіла:

— Так! Піду! Другою дружиною, коли мені буде сорок років. А поки що мені чотирнадцять! Я не хочу заміж. Я буду вчитися! Закінчу школу. Потім університет. І отоді я візьму собі за чоловіка того, кого захочу! Виберу сама!

Аладдин витріщив очі. Такою злою й непокірною він мене ще не бачив. Він попросив, щоб я не квапилась, подумала.

— Жінка, яка вже двічі побувала заміжньою, обкрутила тебе! — вставила свою думку моя мама. — Але… Для нас так краще.

Аладдин побіг за мамою на кухню. Казав, що заплутався. Що за книгами потрібно найперше одружуватися з розлученими жінками, щоб зменшити серед людей позашлюбні зв’язки та розпусту.

— Це мудро! — погодилась мама. — Але якщо ти одружений, ти маєш не заходити до нас. Так?! Це тобі ганьба. Нам — бруд! — поставила вона останню крапку в розмові.

Аладдин знітився. Мама явно сердилась. Він став її дратувати. Аладдин став прощатися. Виклав усі гроші, що були в його кишенях, навіть дрібні.

— Вам на їжу, — пробурмотів він і вийшов за двері.

А я перенервувала. Стало нестерпно боляче всередині! Я вискочила за ним у двір. Гукнула його. Аладдин дійшов до середнього під’їзду нашого будинку. Не витримав. Озирнувся! Потер пальцем ліве око. Перенісся. А потім, не зупиняючись, швидко рушив і зник за поворотом.

Лишившись сама, я ридала, не в змозі зупинитись. Погано розуміла, де я, чи жива я ще. Я давала якісь клятви й проклинала себе та весь світ. Війна здалася мені цілковитою дурницею порівняно з моєю втратою. Певно, це найстрашніший день у моєму житті! Але зовні я нічим не виказала себе. Навіть мамі.

Уночі поранену собаку хтось добив каменем. Камінь лежав поряд, у її крові. Уранці ми прибігли її погладити, перев’язати. Усе це побачили.

— Гавкала! Заважала лазити по чужих квартирах! — швидко зрозуміли сусідки-бабусі. — Ми бачимо! Ночами в під’їзді навпроти — світло від ліхтариків! То в одній квартирі, то в іншій! У нас дірочка в ковдрі на вікні. Ми в неї спостерігаємо, — зізналися вони.

Собаку Лайду поховали Ніколай та її господар Сулейман.

Ніколай нас ненавидить. Бурчить гидоту і бруд. За нахабне звернення до мене напідпитку Аладдин уже робив одного разу йому зауваження. Тому дід Ніколай злий. А мама відверто зве його п’яницею та злодієм.

Ніч. Канонада за вікнами. Я написала Аладдинові лист. Лист, якого він не прочитає. Я не посмію віддати його. Гордість моя не дозволить. Я пришила лист до твоїх сторінок, Щоденнику. Ось він:

«Аладдине!

Нехай буде задоволений тобою Всевишній і береже тебе на твоїй дорозі. Я молю його про те, щоб не була наша розлука занадто довгою, і дуже сумую. Сумую за тими моментами, коли ти був поруч. Чекаю тебе. Твою посмішку і світло від неї в нашому домі. Мені всього 14 років, це так мало, але за них я не зустрічала людини, кращої й добрішої за тебе.

Мені ніколи не забути наші уроки під бомбардуванням і твою турботу про мене, немов я й справді була твоєю сестричкою.

Я бажаю тобі уникнути смерті, пожити на землі й побути щасливим. Завжди пам’ятай, що наш дім — це твій дім.

15.12.99 р.»

Царівна

18.12.

До наших будинків прийшла велика група людей. Жінки та діти. Ватажок у них — чоловік років сорока. Усі його слухаються, він віддає розпорядження. Ці люди розповіли, що йшли пішки з Мікрорайону. Раніше всі жили в одному багатоповерховому будинку. У їхньому колективі переважно росіяни та чеченці. Але є вірменка, татари. Їм необхідно знайти, де ночувати сьогодні. Тимчасово влаштуватися, не розлучаючись. Погрітись. Перевдягти вологий одяг. Потрібні посуд, інструменти. Зрозуміло, харчі. Найкращий варіант — великий приватний будинок. Де все це є.

У стихійній «родині» є молода жінка на ім’я Кіра. Вона відразу подружилася з Азою. З Кірою прийшов її син. Він молодший за мене. Жвавий! Сам підійшов, відрекомендувався: Міша! У перший день вони поставилися до нас непогано: співчували моєму пораненню. Фізичній слабкості моєї мами. Я попрохала сокиру (у них інструментів було багато) — наша стара дуже важка. Міша заявив: «Одна секунда!» Покликав мене з собою. Мама дозволила. Ми пішли шукати мені сокиру. Знайшли. Маленьку і легку. Саме для моєї руки! Чоловік, головний у їхній «команді», подарував мамі каністру з соляркою.

Усі ці люди зовні схожі на бомжів. Знаю, вони не винні. Нещасні. Бездомні. Але мені важко приховати свою відразу. Узявши чужу сокирку, я виживаю. І вони виживають! Нас усіх зробили брудними, голодними і вчать красти. Як це огидно! Люди цієї «команди» йдуть чужими дворами, як сарана. Діти-підлітки відпрацьованими рухами оглядають кишені чужого одягу. Бігають по під’їздах. Крадуть. Усюди, скрізь вони.

Після обстрілу деякі поверхи в нашому будинку просіли, з’єднались. Так само вийшло й у будинку навпроти. З-під даху валує чорний дим. Але в дахах давно провали. Полум’я повільно гасне