Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

політики замовчування, ходіння околясом, розмови еківоками. Гнів. І, дивно, не на кого іншого, як на Хилинського. Мабуть, тому, що перший потрапив під руку.

— Чортова, холерна, так її і перетак, хамська манера. Щось на зразок жарту невихованого й дурного друга… Посилка… Розпаковуєш. Один папір… другий… Одна коробка… третя… купа коробок. І в останній раптом кізяк. Або щось іще гірше… Вершина їхнього гумору. А може, й діамантовий перстеньок… разом із пальцем закатованої кріпосної актриси. З пальцем, бо добром все таке рідко кінчається.

Хилинський тільки головою похитав. А я кипів усе більше: зі злості на невдачу, самого себе.

— І потім… мало в кого з актрис зараз є дуже вже коштовні діамантові перстеньки. Якщо вони, звичайно, не за лауреатом, директором великого заводу або за… адміністратором з постачання.

— Злитеся? Ну-ну, — тільки й сказав він.

Але мене вже почало заносити. Я казав таке Хилинському. Одному з тих, кого я на сто процентів поважав і на сто п'ятдесят любив.

— У мене був приятель. Несельроде[61]. Нащадок того чи ні — не знаю. Але його бабуся була «з колишніх», — я цідив отруту і від злості на самого себе був ладен розірвати сусіда на шматки. — Один час він був профоргом і — хочете вірте, хочете ні, а платив йому профвнески робітник Пушкін… Ну, це справи не стосується. То ось ця бабуся казала про теперішніх, що «боже, це ж не актриси, це ж громадянки». І правильно. Які там утриманки, які оргії в «Яру»? Річної моєї зарплати не вистачить, щоб побити всі вікна й переламати меблі хоча б у «Журавлинці» (не кажучи про короткий шлях звідти в міліцію), а тим більше не вистачить, щоб піднести, скажімо, актрисі Н. Н. діамантове кольє. Та вона й не візьме.

— Бурчите? Ну-ну.

— Та вона й не візьме. У неї чоловік, діти, вона сосисками в буфеті підобідує. І це добре. Свинства принаймні нема. Так що перстенька не буде. А буде в цій вашій останній коробці обов'язково якась гидота… Ну, я — інша річ. Але Щука? Щука якої дурниці розгадати не може?! Ходять довкола та навколо. А хтось діє… Пустослів'я і неробство… Змарнований час.

— Даремно, — сказав Хилинський, — я гадаю, він не гає часу. Біда, що (поки що) тому або тим вдається його випереджати.

— Добре, — похмуро сказав я, — ану, де ваш качан?

— Качан передає вам Щука, — несподівано сухо сказав він, — і нема тут моєї вини, що зі мною цілий день вешталися люди, що аж до цієї хвилини нам з вами не вдалося побути наодинці. Що ж, гризи качан зараз. Герард твій віддав богові душу.

— Який Герард?

— Ну, твій. Пахольчик, з цигаркового.

— Як саме?

— Знайшли в зачиненому кіоску. Отруївся.

— Третій? Одноманітна смерть. Чим?

— Якась сильна рослинна отрута.

— Яка?

— При експертизі… Словом, якась чиста рослинна отрута, не можна розпізнати. І протиотрути від неї нема.

— Іще що?

— Двірник ваш, Кухарчик, того самого дня…

— Що?

— Череп проламаний якимсь тупим предметом. Зробили операцію. До пам'яті не приходить. Лікарі не обіцяють, що житиме… Ну, що ти будеш робити?

— Я тобі казав. А ти?

— Піду з органістом і Лигоновським по рибу. Він хоче їхати завтра ввечері назад. Засумував щось.

Хилинський звівся на ноги.

— Так, брате, усе набагато складніше, ніж ми думали.

— Я ось думав…

— Чуд-дове заняття. Постарайся не кидати його до самої смерті.

І пішов.

Я попрямував до своєї кімнатки, до свого стола, розкрив блокнот і дописав:

24) Смерть Герарда Пахольчика. (Кому він перешкоджав, цей дивак із своєю кіосковою філософією? Хіба що був свідком чогось? Чого?)

25) Можливо, смертельні пошкодження черепа в Кухарчика. (Хто? За що?)

На цьому блокнот з результатами мого розгрому можна було закрити з тріском.

Розгрому? Е, ні. Занадто жирно буде! Занадто це підла штука — безкарність! Занадто тугий клубок сплівся з усього цього: сивої давнини і недавньої (для мене) війни з її «санітарними акціями» над сотнями безневинно вбитих, з давніми вбивствами і вбивствами зовсім недавніми, зі смертю жінки, яка хоч і брехала, але ж по-своєму кохала мене.

І зі смертю мого друга. Кращого з найкращих друзів на іемлі, великого і у вчинках, і в муках людських.

Я мушу не тільки зробити все можливе, щоб допомогти розплутати клубок гнилих, брудом і кров'ю, брехнею і зрадою залитих вчинків.

Я мушу, коли це тільки можливо, помститися. Так, помститися, хоч ніколи не був мстивий. Відомстити не тільки сповна, але й стократ.

Щоб він чи вона здригнулися від жаху, перш ніж зійде на них Невідоме, останнє Ніщо.

Бо це, те, що відбулося і відбувається, — це вже занадто. Ми ще позмагаємося. Ми ще поборемося.

Ми ще поборсаємося, як одна з двох жабок, що потрапили в глечик з молоком. Одна склала лапки — все одно кінець — і пішла на дно.

Але друга була — смішно сказати — більше людина, ніж деякі люди. Бо вона боролася навіть з безнадійністю. І збила лапками острівець з масла, маленький плацдарм життя.

Розділ VI

«Де їхні сліди, де твої сліди? Хто знайде їх, і хто знайде тебе?»

Тихий, трохи заспаний, увесь у сірому світлі вставав над Ольшанкою ранок. Трава була від роси — мов студеним шротом хтось густо сипонув. Я йшов і, як у дитинстві, навмисне човгав ногами, щоб за мною лишався безперервний темно-зелений слід. Хоч би на хвилинку, доки не зійде сонце. А воно мало ось-ось зійти і своїм лагідно теплим, ще не пекучим, як у липні, подихом за кілька хвилин підібрати росу. Ніби стерти недовговічний мій слід з лиця земного.

А й справді, що від мене залишиться через скільки там років? Статті, які мало хто читатиме? Дві книжки, які помусолить у руках трохи довше? Кругообіг речовин в природі? Ну, хіба так.

Але думати про це довго не хотілося. Ночі знову проходили в молодику, який товстів і визрівав і ось-ось мав перетворитися на повню, щоб щедро віддати землі все своє світло. Сонце віддавало цій землі благотворну ніжність. Вранці будив це сонце жайворонок, вечорами присипляв соловей.

Вчені — тумаки, а зоологи й орнітологи взагалі віслюки. Бо вони (вчені) відносять їх (солов'їв) до ряду гороб'ячих (щоправда, підряду співучих), таких самих, як ворони, сороки, сорокопуди та інші різні суб'єкти. Досить дивно! Я ніколи б не посадив у клітку солов'я, але що стосується ворони — і поготів.

… Ось так я йшов під цим небом, що все більше впадало в блакить, обіцяючи