Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Намотавши по два кола на майданчику між гаражами, Тимур і Ріно спинилися перед воротами «робочої студії» Ікера.
— Як тобі, розумнику? — блиснув очиськами Ґроббелаар.
— Їздять трохи краще, ніж виглядають, — стисло схарактеризував Тимур. — Хоча я все одно не уявляю, як ми сунутимемо на них крізь пустелю.
Ріно обвів рукою півколо перехняблених гаражів і майстерень.
— Ти бачиш кращі, фелла? Тут справжній ажіотаж серед чуваків, які хочуть здати в оренду пару добрих скутерів. — Ґевал ураз посерйознішав: — До Сан-Педро доберемось, а там і пішки можна дійти. Я вже ходив, я знаю, — а тоді повернувся до Макаки та виставив угору великий палець на правій руці: — О’кей, аміґо! Ми беремо твої драндулети.
Тимур знизав плечима. Вибору справді не було.
— Трес діас… нам треба вони всього на… трес діас. Розумієш? — українець відігнув три пальці — вказівний, середній і безіменний. — Кванто? — і потер одна об одну пучки великого та вказівного пальців. — Кванто коста твої мотосіклетас пара трес діас?
— Oh, no! — замахав головою Джеймі. — No señor, yo separaré todo![88]
Макака схилився до старого чилійця та щось зашепотів. Ікер Кардозо дивився перед собою і наче й не чув, що йому нашіптує коротун, а потім, не ворухнувши жодною зморшкою на поритому складками та неголеному обличчі, тихо назвав суму: п’ятдесят тисяч за три дні оренди. Як гарантію Джеймі Камподуніко залишав свій паспорт. Макака з готовністю дістав із кишені зім’яті банкноти та відрахував Ікерові необхідну суму, після чого із дещо меншим завзяттям передав старому свій паспорт. Насамкінець Ікер Кардозо заправив до краю мопеди.
Лаура вмостилася позаду Тимура на затертому сидінні «Honda Hobbit». Маленькому Джеймі довелося сідати попереду ґевала на «Vespa», оскільки, сидячи ззаду, карлик не міг обхопити дебелого південноафриканця. Макаці не вистачало довжини рук, відтак коротун ризикував злетіти зі скутера на першому повороті. Зважаючи на габарити та конфігурацію «Vespa», виходило, що Джеймі стримів на колінах Ріно Ґроббелаара. Здалеку їх цілком можна було сприйняти за татка та синочка, котрі недільного ранку їдуть за місто порибалити.
Коли всі розсілися по місцях, за мить перед тим, як рушати, Ріно Ґроббелаар оглянувся на Тимура та переможно вишкірився, показавши два ряди міцних квадратних зубів:
— А тепер скажи мені, розумнику, як би ми добиралися до Сан-Педро, якби не мій комірець.
LXI
Вони повернулися на авеню Педро Агірре Серда та попрямували на південь до центру міста. Джеймі Макака показував дорогу.
Через чотири з половиною кілометри Ріно та Тимур зупинили скутери на перехресті з вуличкою Ріо де лос Сіпресес, навпроти баптистського коледжу. За коледжем височіла схожа на авіаційний ангар будівля супермаркету «Jumbo»[89]. Українець збігав у відділ домашнього приладдя та будівельних інструментів, де придбав три штикові лопати, які, на його думку, знадобляться їм на попелищі, що лишилося від лабораторії. Лаура та Джеймі купили води в дорогу. Потім усі четверо пообідали в забігайлівці з чудернацькою назвою «Doggis», розташованій під одним дахом із supermercado «Jumbo».
О 12:25 Тимур, Ріно, Лаура та Джеймі вийшли до покинутих на вулиці скутерів. Пляшки з водою сяк-так закріпили на багажниках. Для лопат місць не знайшли, а тому довелося тримати їх на колінах, немов якусь химерну середньовічну зброю. Прямою, наче стріла, авеню Педро Агірре Серда скутери проїхали п’ять кілометрів на південь і лише тоді, досягнувши центральної частини розтягнутого вздовж океану міста, завернули на авеню Президента Сальвадора Альєнде, яка через півтора кілометри вивела їх за межі Антофагасти — на початок траси № 26.
26-те шосе, злегка петляючи, тягнеться на захід і приблизно за десять кілометрів уливається в Панамериканську магістраль, котра веде на північний схід, просто до Калами. На автомобілі відстань, що розділяє Антофагасту та Каламу, можна подолати за дві години та сорок хвилин. Не маючи шоломів, позамотувавши голови футболками та сорочками, щоб хоч якось уберегтися від палючого сонця, дратуючись від того, що важкі лопати постійно норовили висковзнути з рук, Тимур і Ріно не ризикнули розганятися до швидкості більше ніж 60 км/год, а відтак дісталися південної околиці Калами лише о 16:10.
У Каламу не заїжджали. На кільці перед в’їздом до міста Джеймі показав на поворот праворуч. Скутери промчали естакадою та вискочили на авеню Сіркунбаласьйон, що огинала Каламу з південного сходу. За порадою коротуна вони зупинилися біля ресторану «Las Parinas», щоб розім’яти ноги, перекусити та заправити скутери, і через годину рушили далі. На сході Калами авеню Сіркунбаласьйон перетинається з добре знайомою всім, крім, напевно, Лаури, дорогою № 23, яка завертає на південний схід і тягнеться до Сан-Педро.
О пів на шосту крайні будівлі Калами розчинилися в тріпотливому мареві на заході. Сонце без поспіху схилялося до горизонту та більше не пекло.
Джеймі, зручно влаштувавшись між руками Ріно, смиренно спостерігав за поки що одноманітними, але такими рідними пустельними ландшафтами. Ріно Ґроббелаар супився, згадував іскристу ейфорію, яка, наче бульбашки, заповнила тіло, коли він поколошматив двох нахаб, що лізли до Джеймі, а ще розмірковував про Бога, про віру та про лицемірство. Лаура ховала обличчя від вітру за шиєю Тимура та гнівалася на себе, не до кінця розуміючи, навіщо пертися в Атакаму. І тільки Тимур Коршак, єдиний серед усіх, думав про те, чому ніхто не здогадався перед виїздом із Калами зазирнути в перше-ліпше інтернет-кафе, щоб дізнатися, що сталося із Сан-Педро після 2009-го…
До селища, яке п’ять із половиною років тому було одним з епіцентрів атакамської кризи, залишалося менше ніж сто кілометрів.
Привиди Сан−Педро
LXII
Четвер, 22 січня, 19:53 (UTC –4)
Сан-Педро-де-Атакама, Чилі
Краєчок величезного та сліпучого, неначе розплавлена сталь, сонячного диска безшумно зачепив горизонт. У щедрому на кольори передзахідному світлі краєвиди обабіч 23-го шосе нагадували ретельно оброблену у Photoshop’і фотографію: нереально чіткі та контрастні тіні, нереальний пісок, який із буденно-сірого перетворився на розсипи золота, що сяяли всіма можливими відтінками в діапазоні від блискучо-білого до насиченого золотого, та нереально синє небо над усім цим. Небо без жодного натяку на хмари.
Ріно та Тимур, не змовляючись, збавили швидкість. Їхні видовжені тіні, схожі на силуети прибульців зі знятого в 60-х фільму про НЛО, стелилися перед ними. Вдалині, у призахідному мареві, забовваніли обриси Сан-Педро:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.