Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тимур на ходу повернув голову до Ріно. Здоровань боковим зором помітив рух, але не відреагував. За мить Тимур зиркнув знову, затримав погляд довше та відвів його тільки для того, щоб вирівняти мопед.
— Що? — дивлячись на дорогу, гаркнув Ріно.
Українець вирулив на узбіччя і, не вимикаючи двигун, зупинив «Хонду». Преподобний із карликом загальмували навпроти нього.
— Що таке? — повторив запитання ґевал, здогадуючись, що почує у відповідь.
— Ми не бачили машин від самої Калами, — мружачись, сказав Тимур. Власне, від піску та вітру мружилися вони всі — Ріно, Лаура, Джеймі. Почервонілі очі пекли, наче в них сипнули перцю. Щастя ще, що впродовж минулих трьох годин вони їхали спинами до сонця. — Жодної.
Ріно повільно, ніби знехотя, знизав плечима.
— Тут і раніше машин було негусто.
— Їх було мало, о’кей, от тільки ми сьогодні не зустріли жодної.
Південноафриканець, роздувши ніздрі, втягнув носом повітря, після чого сплюнув на асфальт. Кілометрів за двадцять після виїзду з Калами дорогу час від часу перетинали замети з піску. Ближче до Сан-Педро піщані «щупальці» місцями повністю ховали під собою шосе. В асфальті зяяли розколини, словом, відчувалося, що дорогою № 23 давно не користувалися. Несподівано Ріно страшенно закортіло запалити.
— Думаєш, після того що сталося тут 2009-го, Сан-Педро покинули?
— Так, — кивнув Тимур.
Ґроббелаар поглянув на закріплені на багажниках скутерів сумки, із яких витикалися пластикові пляшки з водою. Він зітхнув, пожалкувавши, що в Каламі вони не купили харчів. Джеймі Макака підозріло переводив погляд із Тимура на Ріно та назад. Йому хотілося з’ясувати, якого біса вони їдуть у пустелю, але він не міг.
— Води нам вистачить, — констатував ґевал. — І заночувати точно знайдемо де.
«Я не про воду та не про ночівлю», — сердито подумав Тимур. Облизавши порепані губи, вголос промовив:
— Поїхали.
Двигун «Honda Hobbit» задеренчав голосніше, і Тимур із Лаурою рушили в напрямку селища. Ріно з Джеймі посунули слідом. У північній частині Сан-Педро ніхто з них не бував. Від траси № 23 відгалужувалося кілька ґрунтовок, але ніхто не знав, куди вони ведуть, тож Ріно зобразив знак Тимуру прямувати далі. Вони зробили гак окружною дорогою та наблизилися до Сан-Педро з півдня — так, як підступали до нього влітку 2009-го.
За кілометр від в’їзду до селища стало зрозумілим, що Тимур і Ріно мають рацію: після подій 2009-го, коли внаслідок нападу ботів загинула більшість жителів поселення, у Сан-Педро-де-Атакама ніхто не жив. Тимур ледве впізнав місток через зарослий шпичаками рівчак, що огинав селище із заходу. Невисокі металеві стовпчики, що тяглися з обох боків містка, перекосилися, вгрузли в землю й аж ізчорніли від іржі. Здавалося, вони можуть завалитися від одного погляду. Будівлі, що межували з пустелею, засипало піском. Гладенькі піщані хвилі плавно підіймалися та підпирали саманові стіни, подекуди видираючись вище від вікон. Чи не половина будинків, які вдавалося охопити зором із містка на в’їзді до селища, стояла без дахів. Над Сан-Педро впродовж останніх чотирьохсот років не випало жодної краплини дощу, роса і та з’являлася з частотністю раз на десятиліття, відтак крівлі будували абияк. Без догляду дахи зруйнувалися та попровалювалися. Та основною ознакою того, що селище давно вимерло, була відсутність доріжок і вулиць. Крайні будинки та паркани захищали від вітру та пилу центральну частину селища, піску там намело менше, проте все ж достатньо, щоб сховати під собою звивисте мереживо ґрунтовок та асфальтованих вуличок, які колись пронизували Сан-Педро. Навіть у найкращі часи пустельне поселення не вирізнялося багатством і чистотою. Після п’яти років без людей воно перетворилося на декорації для бюджетної стрічки про часи Ісуса Христа.
Тимур із Лаурою на невеликій швидкості через місток в’їхали до Сан-Педро. Одразу за рівчаком «Honda Hobbit» угрузла переднім колесом у пісок, із-під заднього колеса в повітря приснули хмари піску та пилюки. Ріно підкотив і спинився ліворуч від українця. Обоє одночасно заглушили двигуни. Джеймі кілька разів кашлянув, після чого винувато принишк. Запала тиша, якщо не брати до уваги стомленого поклацування в гарячих моторах, що помалу остигали. Пісок повільно осідав на землю.
— Вантажівка, — лівим ліктем Тимур прикрив від пилу нижню частину обличчя, а правою показав уперед і прогугнявив: — Упізнаєш?
Посеред ґрунтовки — чи то пак на тому місці, де колись починалася ґрунтовка, що вела вглиб Сан-Педро, — лежали геть чорні рештки вантажівки.
— Так. Та ж сама, — глухо підтвердив Ріно.
Вантажний автомобіль із цистерною, схожий на облите нафтою доісторичне страховище, стояв на тому ж місці, на якому його виявив Ріно під час першої вилазки в Атакаму п’ять із лишком років тому. Ґевал пригадував, що вантажівку спалили, проте зараз не міг визначити, яка частина обвуглилася від вогню, а яка почорніла від іржі та сонця.
— Злізай, — Ріно Ґроббелаар торкнувся рукою Макаки. — Далі підемо пішки, — коротун послухався та зістрибнув на землю.
Насправді піску не навіяло аж так багато, щоб завадити Тимуру та Ріно перетинати Сан-Педро на скутерах. Проблема полягала в іншому: шар піску був достатньо товстим, щоб, катаючись, здійняти хмари куряви, простежувані навіть без бінокля ген від тихоокеанського узбережжя. Ріно цього не хотів.
Лаура зісковзнула із сидіння, потягнулась і по черзі потрусила ногами. Після стількох годин пересування в незручній позі кінцівки здавалися набухлими від води дерев’яними колодами. Тимур і Ріно, притримуючи мопеди обома руками, поштовхали їх углиб Сан-Педро.
Сонце наполовину сховалося за горизонтом. Дорога між будинками тяглася з півдня на північ, довжелезні тіні займали всю її ширину, трансформуючи гладеньку піщану поверхню на подобу шкури зебри. Проходячи селищем, Ріно Ґроббелаар крутив головою у пошуках слідів. Пісок був дрібним і настільки сухим, що зривався в повітря від найменшого подмуху вітру, а відтак навряд чи міг утримувати помітні сліди протягом тривалого часу, але життя навчило ґевала, що від надмірної обережності ще ніхто не помирав.
Звідусіль щирилися вибиті вікна, прочинені двері, покинуті пікапи з розчахнутими капотами й ущерть заліпленими піском лобовими шибами — помешкання вглибині селища також стояли спорожнілими. Чи принаймні такими здавалися.
— Тобі не страшно? — Тимур спідлоба зиркнув на преподобного. Кілька разів, коли несподіваний порив вітру з по-кіношному знайомим квилінням виривався з-поміж халабуд, здіймаючи над дорогою химерні фігури з піску, чоловік аж присідав від страху. Він не міг позбутися відчуття, що за ними спостерігають.
— Страшно, — без вихилясів відповів Ріно. Його брови не опускалися, складки на лобі не розгладжувалися. Крихітні очі велетня металися, вишукуючи потенційну загрозу, ніздрі то розширювалися, то опадали, намагаючись уловити підорілі запахи.
Тимур
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.