Читати книгу - "Знахар"

177
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75 76 ... 79
Перейти на сторінку:
про найбільшу провину Антонія Косиби, скажу про те, що обвинувач висунув на перший план; я скажу про антисанітарні умови, які панували в тій хаті, де проводилися операції. Отож, я був у цій хаті, і мушу зізнатися, пане прокуроре, що свідки, яких він викликав, дуже помірковано охарактеризували негігієнічні умови, які там панують. Вони забули додати, що у вікнах є щілини, у які віє вітер, що підлога місцями розбухла, і в ній є шпарини, звідки тягне вологою, що стеля протікає, а піч димить, що там не бракувало не лише бруду, павутини й пилюки, а були ще й таргани!.. Бачив я й знаряддя, за допомогою яких Косиба робив операції. Це старі, поламані й заіржавілі залізяки, пощерблені й криві, зв’язані дротом і мотузками. У такій хаті й такими знаряддями Косиба оперував людей!

Але на Бога… жоден із прооперованих не помер? У жодного навіть зараження не було!

Я бачу в залі кільканадцятьох визначних і досвідчених лікарів і запитую в них: це заслуга Косиби, чи його провина? Запитую в них: невже лише факт, що стільки небезпечних операцій хтось зробив у таких жахливих умовах, свідчить проти нього чи навпаки, на його користь? Що він має за це отримати: чотири в’язничні стіни, чи операційну з порцеляни й скла?

Залою прокотився гомін, а коли все вщухло, адвокат Корчинський продовжував:

— І ще одна провина лежить на цьому старому, життя якого досі не було нічим заплямоване, на людині, якій не вагаючись довіряла навіть підозрілива поліція: він вчинив крадіжку. Так. Спокусився блиском сліпучих, точних хірургічних інструментів і вкрав їх. Щоправда, спершу він намагався їх позичити, та зіштовхнувшись із категоричною відмовою, украв. Але навіщо він це зробив? Що підштовхнуло цю чесну людину до злочину? У якій ситуації і з яких причин сягнув він по чужу власність?

Бо в цій хаті саме в цю мить конала молода дівчина, її ледь розквітле юне життя тонуло в безодні смерті, а він, Антоній Косиба, знав, відчував, розумів, що без цих блискучих інструментів не зможе надати ефективну допомогу. Тож я запитую: як мав вчинити Антоній Косиба?

І адвокат палаючим поглядом подивився на присутніх.

— Як він мав вчинити?! — вигукнув він. — Як вчинив би кожен на його місці?! У мене лише одна відповідь на це: будь-хто з нас зробив би те саме, що й Антоній Косиба, будь-хто вкрав би ці інструменти!.Кожному його, сумління підказало би, що це його обов’язок, моральний обов’язок!

Він вдарив кулаком по столу і від обурення на хвилину замовк.

— У колишній Австрії, — продовжив він, — існував навіть особливий військовий орден. Його давали за дивний вчинок, за невиконання наказу, за порушення дисципліни, за бунт проти покарання. Де був один із найвищих орденів, яким нагороджували вкрай рідко, але він був найпочеснішою нагородою. Якби польські суди мали право не лише карати, а й нагороджувати, то саме такий орден, орден за порушення закону мав би прикрашати груди Антонія Косиби, коли він виходитиме із цієї зали.

Та позаяк нагороди такої, на жаль, не існує, нехай нагородою йому буде те, що кожна шляхетна людина матиме за честь потиснути цю спрацьовану й брудну руку, цю найчистішу руку на світі.

Корчинський уклонився й сів.

Професор Добранецький не без подиву помітив на його обличчі й заплющених очах вираз зворушення. Зрештою, він і сам був зворушений, як і всі присутні. Один із суддів раз по раз непомітно витирав зігнутим пальцем кутики вуст. Інший сидів, утупившись у папери.

Виправдувальний вирок здавався неминучим, тим більше, що прокурор відмовився від слова.

— Обвинуваченому надається слово, — оголосив голова.

Антоній Косиба не ворухнувся.

— Ви маєте право на останнє слово, — адвокат Корчинський штурхнув його під лікоть.

— Я… мені нічого сказати. Мені однаково…

І сів.

Якби хтось у цю мить глянув на професора Добранецького, то здивувався б. Професор раптово зблід, зробив рух, неначе хотів схопитися зі стільця й відкрив рота…

Але цього ніхто не помітив. Усі саме підводилися, бо судді подалися радитися. Щойно вони вийшли, голосні розмови наповнили залу, Корчинського оточили численні колеги, вітаючи його із блискучим захистом. Дехто вийшов у коридор, щоб викурити цигарку.

Професор Добранецький пішов з ними. Коли виймав портсигар, йому тремтіли руки. Знайшов вільну лавочку в кутку й важко впав на неї.

Так. Він його впізнав, тепер він знав напевне: знахар Антоній Косиба колись був професором Рафалом Вільчуром.

«Цей голос!»

О, він ніколи не міг забути цей голос. Адже роками вслухався в його звучання. Спершу як молодий студент медицини, пізніше як асистент, і нарешті — як лікар-початківець, під крилом великого вченого… Як же він міг не впізнати ці риси відразу! Як міг не помітити їх під цією сивуватою щетиною!

Ба! Яким же дурнем він був раніше, коли ще не бачив Антонія Косиби, коли здивовано оглядав поопераційні шрами в його пацієнтів! Не міг зрозуміти, як сільський знахар так геніально виконував такі складні маніпуляції, перед якими завагався б навіть він сам, професор Добранецький!

Він мав одразу впізнати в цьому його руку! «Який же я ідіот!»

А були й інші докази. Між пацієнтами була ця панночка, що їй оперували перелом основи черепа. Добранецького, щоправда, здивувало її прізвище: Вільчурівна, але в поспіху він і не подумав, щоб розпитати дівчину. Зрештою, прізвище було доволі поширене, у нього самого було кілька пацієнтів Вільчурів. Вік цієї Вільчурівни збігався з віком доньки професора Вільчура… Коли вона зникла разом з матір’ю з варшавського горизонту, їй було… років сім. Так, усе зрозуміло…

«Це не може бути випадковістю! Знахар Косиба… і вона…»

Професор викинув цигарку, яку він так і не закурив, і витер вологе чоло.

«Отже, він не помер, отже, не вбили!»

Він заховався тут, на кресах, у селянському вбранні й під чужим іменем, сховався разом з донькою, але чому не змінив їй прізвища? Чому батько й донька вдавали, наче вони чужі одне для одного люди?

Тепер він пригадав слова цієї панночки під час огляду:

— Стриєчко Антоній зробив для мене більше, ніж можна було сподіватися від справжнього стрийка.

Навіщо ця комедія? Ну, а її батько? Адже досить було підвестися й сказати:

— Я мав право оперувати й лікувати. Я не знахар Косиба, я професор Рафал Вільчур.

І його б негайно звільнили.

«Тоді чому він так судомно тримається цієї машкари? Він міг назвати своє справжнє ім’я ще в першій інстанції, проте волів погодитися із трирічним позбавленням волі».

Якби професор Добранецький не знав так

1 ... 74 75 76 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знахар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знахар"