Читати книгу - "Затемнення"

що Ерик (він проголошуватиме випускну промову) повинен сказати, що випускний означає «початок», і решту банальних дурниць. Для мене, мабуть, це мало сенс більше, ніж для будь-кого, але всі ми сьогодні полишали щось позаду.

Все минуло дуже швидко. Мені здалось, що я натиснула кнопку перемотування. Невже насправді потрібно було так швидко виходити на лінійку? Та ще й Ерик так нервувався, що говорив неймовірно квапливо, ковтаючи слова, тож промова втратила весь сенс. Директор Грін почав називати одне по одному прізвища без відповідної паузи між ними. Учні, що стояли попереду, поспішали хутенько схопити свої атестати. Бідолашна пані Коуп незграбно намагалась подавати директорові правильні атестати — саме на того учня, який виходив на сцену.

Я помітила, як Аліса з’явилась на сцені й танцюючи пройшлась за атестатом — вона мала дуже зосереджений вираз обличчя. Потім вийшов Едвард, він здавався зніяковілим, але не розгубленим. Тільки вони вдвох могли бути такими самими гарними, як і завжди, навіть одягнувши ці огидні жовті мантії. Вони стояли осторонь від натовпу, вродливі та граційні, просто неземні. Мені стало цікаво, як я взагалі могла повірити в те, що вони — люди. Двоє янголів, що стоять із розпростаними крилами, були б менш помітними, ніж вони.

Я почула, як містер Грін промовив моє ім’я, підвелася зі стільця та долучилась до черги, що вже стояла поперед мене. Тут на задніх трибунах спортзалу залунали схвальні вигуки, я озирнулась і побачила Джейкоба, який тягнув за собою Чарлі, — обидва підбадьорливо гукали. Але я змогла розгледіти лише маківку Біллі поряд із Джейковим ліктем. Я спробувала послати їм щось на кшталт усмішки.

Містер Грін закінчив зачитувати перелік прізвищ і з дурнуватою усмішкою продовжував роздавати атестати учням, які підходили й підходили до нього.

— Вітаю, міс Стенлі, — пробубонів він, коли Джес забрала свій атестат.

— Вітаю, міс Свон, — знов пробубонів він, цього разу до мене, вкладаючи атестат у мою здорову руку.

— Дякую, — у відповідь буркнула я.

Ось і все.

Я стала біля Джесики — все випускники зібралися гуртом. Навколо очей Джес були червоні плями, і вона весь час терла обличчя рукавом мантії. Вистачило секунди, щоб зрозуміти, що вона плаче. Містер Грін промовив щось, чого я не чула, але всі навколо почали кричати і щось вигукувати. Пішов дощ із жовтих капелюхів. Свій я зняла запізно і просто дозволила йому впасти на землю.

— Ах, Белло! — схлипнула Джес серед гомону та веселощів. — Не можу повірити, що ми — випускниці.

— І я не можу повірити, що все вже закінчилось! — пробубоніла я.

Вона обійняла мене за шию.

— Ти повинна пообіцяти мені, що ми не втратимо зв’язку.

Я також пригорнула її, незграбно намагаючись уникнути обіцянки.

— Джесико, я така рада, що ми знайомі. Це були чудові два роки.

— Так, чудові, — зітхнула вона і гучно засопіла. Потім прибрала руки з моєї шиї і знову заверещала, махаючи долонею: — Лорен! — і почала проштовхуватися крізь натовп жовтих мантій. Родичі вже збиралися навколо випускників, притискаючи нас щільніше одне до одного. Я перехопила погляд Анжели та Бена, але вони були оточені своїми родинами. Що ж, я привітаю їх пізніше.

Я витягла шию, шукаючи поглядом Алісу.

— Вітаю, — прошепотів мені на вухо Едвард і обвив руки навколо моєї талії. Голос його був трохи пригнічений. Заради мене він волів, щоб ця мить настала не так швидко.

— Гм, дякую.

— Не схоже, щоб ти заспокоїлась, — зауважив він.

— Ще не зовсім.

— Про що ще ти хвилюєшся? Про вечірку? Не турбуйся, все буде зовсім не жахливо.

— Мабуть, ти маєш рацію.

— А кого ти шукаєш?

Виявилось, що мої пошуки не такі вже й непомітні, як я вважала.

— Алісу. Де вона?

— Вона поїхала одразу ж, тільки-но отримала атестат.

Його голос прозвучав якось інакше. Я підвела очі, щоб побачити його зніяковіле обличчя, коли він пильно дивився в бік чорного ходу до спортзалу, й ухвалила імпульсивне рішення, одне з тих, про які мені варто було б поміркувати двічі, але я вкрай рідко це робила.

— Хвилюєшся за Алісу?

— Е… — Едварду зовсім не хотілось відповідати на це питання.

— Про що ж таке вона думала? Я маю на увазі, щоб ти не міг читати її думок?

Його очі спалахнули і вп’ялися в мене, підозріло звузившись.

— Власне, вона перекладала «Бойовий гімн Республіки»[19] на арабську мову. А коли закінчила, то продовжила перекладати на корейську.

Я нервово розсміялась.

— Гадаю, це завдання достатньо завантажило її голову.

— Ти знаєш, щó саме вона від мене приховує, — звинуватив він мене.

— Певна річ, — я слабко посміхнулась. — Це ж бо саме я до цього додумалася.

Він спантеличено чекав.

Я роззирнулася навкруги. Чарлі вже прямував до нас крізь натовп.

— Знаючи Алісу, — швидко прошепотіла я, — цілком можливо, що вона намагатиметься приховати це від тебе до кінця вечірки. Та оскільки я цілком за те, щоб вечірка була скасована, то слухай. Тільки не ярися і особливо не зважай, гаразд? Завжди краще знати якомога більше. Це може якось допомогти.

— Про що ти говориш?

Я побачила зачіску Чарлі над головами інших — він шукав нас. Нарешті він угледів мене і замахав рукою.

— Просто тримай себе в руках, гаразд?

Він коротко хитнув головою, і його губи скривились у похмурій усмішці.

Я квапливо продовжила пояснювати йому свої міркування.

— Гадаю, що ти помиляєшся, вважаючи, ніби загроза іде з різних боків. Мені здається, що насправді загроза є лише з одного боку… І ще я думаю, що спрямована вона виключно на мене. Це все влаштувала одна особа. Все пов’язано між собою, має бути пов’язано: і той, хто заплутує видіння Аліси, і той чужинець у моїй кімнаті. Це була перевірка, щоб побачити, чи можна перемудрувати твою сестру. Розумієш, хтось один усім керує; і перволітки, і викрадення мого одягу — все взаємопов’язано. Їм потрібен був мій запах.

Едвардове обличчя так зблідло, що мені було важко договорити.

— Розумієш, ніхто не полює на вас. Це ж добре: Есме, Алісу та Карлайла — ніхто не збирається їх кривдити.

Його очі зробилися велетенськими, повними паніки, здивування і жаху водночас. Він, як і Аліса, зрозумів, що я маю рацію. Я поклала руку йому на щоку.

— Заспокойся, — заблагала я.

— Белло! — радісно гукнув Чарлі, пробиваючись крізь щільний натовп батьків навколо нас. — Вітаю тебе, доню! — він досі не стишив голосу, незважаючи на те, що був уже біля самісінького мого вуха. Він міцно мене пригорнув, добродушно відштовхуючи Едварда вбік.

— Дякую! — пробурмотіла я, заклопотано дивлячись на