Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

пішли б прямо до хатини. Я, сказати правду, не знаю, де вона, та хатина.

Від такого припущення Коні почервоніла від люті ще густіше. Однак, охоплена пристрастю, вона не могла брехати. Вона навіть не могла прикидатися, ніби між нею і лісником нічого немає. І вона глянула на іншу жінку, котра стояла, така облеслива й потуплена, однак певною мірою союзниця, як жінка.

— Ну, добре! — сказала вона. — Нехай. Я не проти!

— Чому, все ж гаразд, ваша світлість! Ви просто сховалися в хатині. Зовсім нічого не сталося.

Вони пішли далі до будинку. Коні влетіла в Кліфордову кімнату, люта на нього, люта на його бліде, надмірно доглянуте обличчя й випуклі очі.

— Мушу сказати, не вважаю, що була потреба посилати за мною слуг! — випалила вона.

— Боже милий! — вибухнув він. — Де ти була, жінко? Ти пішла багато, багато годин тому, та ще в таку зливу! Якого чорта ти ходиш до того осоружного лісу? Що тобі там треба? Дощ скінчився години, години тому! Ти знаєш, котра година? Ти можеш будь-кого звести з розуму. Де ти була? Якого чорта ти там робила?

— А що, коли я не збираюся відповідати? — вона здерла капелюшок і трусонула волоссям. Він вирячився на неї, його білки пожовкли. Така несамовитість дорого йому обходилася, місіс Болтон матиме чимало клопоту в наступні дні. Коні раптом заспокоїлася.

— Але справді! — сказала вона м'якше. — Можна подумати, що я чортзна-де була! А я просто пересиділа зливу в хатині, розпалила вогнище й була щасливою.

Тепер вона говорила легко. Врешті, навіщо його ще дратувати! Він подивився на неї з підозрінням.

— Але глянь на своє волосся! — сказав він. — Глянь на себе!

— Так! — спокійно відповіла вона. — Я гола бігала під дощем.

Він мовчки втупився в неї.

— Ти, мабуть, здуріла! — мовив.

— Чому? Від того, що скупалася під дощем?

— А чим ти витерлася?

— Старим рушником і обсохла коло вогню.

Він досі ошелешено витріщався на неї.

— А якби хтось прийшов? — сказав він.

— Хто міг прийти?

— Хто? Ну, будь-хто! От Мелорз. Він приходив? Вечорами він туди приходить.

— Так, пізніше він прийшов, коли вже прояснилося, щоб насипати зерна фазанам.

Вона говорила з вражаючою безтурботністю. Місіс Болтон, яка підслуховувала із своєї кімнати, завмерла від чистого захвату. Щоб жінка так природно трималася!

— А якби він прийшов, коли ти, немов маніяк, гола носилася під дощем?

— Думаю, він би перелякався на все життя і втікав би щодуху.

Кліфорд усе ще витріщався на неї, мов заворожений. Він ніколи не збагне голосу власної підсвідомості. І він надто розгубився, щоб сформулювати одну чисту думку у своїй свідомості. Він сприймав її слова, наче в якійсь прострації. І милувався нею. Не міг не милуватися. Вона була рум'яна, гарна і чиста — чиста від кохання.

— Принаймні, — підкорився він, — тобі пощастило, якщо ти не застудилася.

— О, я не застудилася, — відповіла вона.

Вона думала про слова іншого мужчини: «У тебе найкращий задок на світі!» їй хотілося, страх як хотілося сказати Кліфорду, що їй це сказали під час тієї славетної зливи. Однак! Вона трималася, наче ображена королева, і пішла нагору перевдягатися.

Того вечора Кліфорд намагався обходитися з нею люб'язно. Він читав одну з останніх науково-релігійних книжок; маючи в собі жилку фальшивої релігійності, він егоїстично турбувався майбутнім свого власного его. Він мав звичку заводити з Коні розмови про ту чи іншу книжку, відтак розмови між ними зароджувалися майже хімічним способом. Вони майже хімічним способом фабрикували їх в своїх головах.

— Між іншим, що ти про це думаєш? — запитав він, дістаючи свою книжку. — Тобі не довелося б охолоджувати своє гаряче тіло під дощем, якби за нами залишалося ще декількаер еволюції. От послухай: «Всесвіт демонструє нам дві форми: з одного боку, він розпорошується фізично, з іншого — поширюється духовно».

Коні слухала, чекаючи на продовження. І Кліфорд ждав. Вона здивовано глянула на нього.

— Але якщо він духовно підноситься, — сказала вона, — що залишається там, унизу, в тому місці, де був його хвіст?

— Ах! — сказав він. — Зважай на те, що говорить автор. На мою думку, піднесення — це протилежність розпорошуванню.

— Так би мовити, духовний вибух!

— Ні. Але серйозно, без жартів, думаєш, у цьому щось є?

Вона знову глянула на нього.

— Розпорошується фізично? — спитала вона. — Я бачу, ти товстієш, і я не марнію. Ти думаєш, сонце стало меншим, ніж раніше? Як на мене, то ні, я гадаю, що яблуко, яке Адам запропонував Єві, насправді не було набагато більшим, якщо взагалі було більшим за наші жовті пепінки. Чи ти думаєш, більше?

— Добре, послухай, що він пише далі: «Так він повільно просувається з повільністю, невловимою для наших вимірів часу до нових творчих умов, серед яких фізичний світ, як ми його на теперішній момент знаємо, буде представлений пульсацією, мало чим відмінною від небуття».

Вона слухала з якимось зачудуванням. У голові крутилися всякі дурниці. Та вона тільки сказала:

— Який кумедний фокус-покус! Так наче його нікчемна чванькувата свідомість знає, що відбуватиметься так повільно. Його слова означають усього лиш, що на Землі він є фізичною поразкою, і хоче, щоб увесь Всесвіт був фізичною поразкою. Дурне самовдоволене зухвальство!

— Але ж послухай! Не перебивай високі слова великої людини. «Теперішній тип порядку в світі піднявся з неуявного минулого і знайде могилу в неуявному майбутньому. Залишається невичерпне поле абстрактних форм, і творчість з її мінливим характером, що заново визначається власними істотами, і Бог, від мудрості якого залежать усі форми порядку». Отак він закручує.

Коні зневажливо слухала.

— Він духовний дебіл, — сказала вона. — Такого наверз! Неуявності, типи порядку в могилах, поля абстрактних форм, творчість з її мінливим характером і Бог, сплутаний з формами порядку! Це ж ідіотизм!

— Мушу сказати, все це незрозумілий набір слів, багато балачок, так би мовити, — сказав Кліфорд. — Однак думаю, все ж таки щось є в ідеї, ніби всесвіт розпорошується фізично і підноситься духовно.

— Ти думаєш? Тоді хай собі поширюється, тільки б мені надійно залишатися фізично тут, унизу.

— Тобі подобається власна фізична будова? — запитав він.

— Я люблю її! — І в її голові промайнули слова: «Це найкращий, найкращий жіночий задок!»

— Але це справді дещо екстраординарно, адже важко заперечити, що це не клопіт. Але, припускаю, жінка не отримує вищого задоволення від розумового життя.

— Вищого задоволення? — перепитала вона, дивлячись на нього. — І цей ідіотизм означає вище задоволення розумового життя? Ні, дякую. Дай мені тіло. Певна, життя тіла — більша реальність за життя розуму, коли тіло справді відкрите до життя. Та скільки