Читати книгу - "Черлені щити"

тобі одно признання, хочу відкрити таємницю, яку приховав від брата Святослава…

Здивований боярин підняв на князя очі.

— Кажи, Ігорю.

Князь зам'явся, почував себе трохи ніяково.

— Не дивуйся, Славуто, і вислухай мене з розумінням, так же стримано, як колись давно ти розумно і стримано ставився до моїх дитячих витівок, — почав він здалеку.

— Та кажи вже, я все зрозумію, — знизав плечима старий.

— Так от, — рішуче сказав Ігор, — в цю суботу, в день мого покровителя Георгія Побєдоносця, я з братією вирушаю на половців! У нас уже все давно домовлено і все готове до походу. Мої стяги стоять у Путивлі і ждуть на мене!

Коли б у хоромині розверзлася стеля і пролунав грім, це не більше вразило б Славуту, ніж ці тихо вимовлені слова. Він довго сидів мовчки, ніби сказане не доходило до його свідомості, і безтямно дивився на князя. Його бліді після хвороби щоки ще більше зблідли, а в очах поперемінно виростали то подив, то страх, то журба. Здавалося, йому відібрало мову, і Ігор у душі пожалкував, що послухав княгиню і завів цю розмову.

Врешті Славута подолав заціпеніння, яке охопило його, і тихо запитав:

— Ігорю, невже це правда? Я відмовляюся вірити цьому! — А потім простягнув через стіл до князя руки і схвильовано заблагав: — Ігорю, княже мій дорогий, скажи, що ти пожартував, що це твої давноминулі дитячі пустощі, якими ти захотів розвеселити свого старого вчителя!

Ігор на якусь мить розгубився, зніяковів, на його смаглявих щоках спалахнули рум'янці. Але відразу ж вид його посуворішав, чорні брови насупилися, — князь узяв себе в руки.

— Ні, Славуто, це не пустощі, це правда! — сказав твердо. — Похід задумано задовго до приїзду Святослава, полки зібралися — ждуть мого наказу, і я в суботу вирушаю з Новгорода-Сіверського…

— Ось як! — похитав головою Славута. — Якими ж силами?

— Зі мною підуть усі князі сіверські — Всеволод, Святослав Рильський, Володимир Путивльський та Ярослав Чернігівський…

— І Ярослав з вами? — ще більше збентежився Славута.

— Так, і Ярослав.

— Отже, він теж, як і ти, приховав цей задум від Святослава! — вигукнув Славута з осудом і сплеснув з досади руками. — Що ж ви надумали, нерозумні! Що затіяли!.. Напередодні великого, може, найбільшого за півстоліття походу на поганих відколюватися від усіх, робити свій окремий похід! Чому ж не почекати місяць чи півтора і не піти сукупно? Адже спільний похід принесе безсумнівну перемогу! Та ще яку!

Ігор задумався. Безперечно, Славута правий. Але відступати йому не можна, і, коли самому собі признатися, не хоче він цього.

— Ми завдамо короткого удару кочівникам у передпіллі, розвідаємо їхні сили, захопимо полон і швидко відступимо назад! Святослав ще не збере рать, як ми повернемося з перемогою і приєднаємося до нього!

— А якщо без перемоги?

Ігор випрямився, карі очі його блиснули грозою.

— Такого не може бути, учителю! Невже ти гадаєш, що ми зазнаємо поразки? У мене разом з братією буде шість тисяч воїнів! Та Ярослав приведе тисяч п'ять!.. Це ж сила!.. Який з половецьких ханів витримає наш натиск?.. До того ж ми не будемо зариватися… Адже Святослав сам послав Романа Нездиловича з берендеями у степ і не побоявся, що половці потріпають їх!.. Ні, я все передбачив… Ходімо з нами, учителю, — сам переконаєшся, що я правий! А до полку Святослава ми встигнемо. У нас ще буде час і для відпочинку, і для зборів… Раніше як на початку червня він не виступить.

Славута задумався.

Звичайно, Ігор — досвідчений полководець. Він устиг побувати в багатьох походах і битвах, не раз перемагав, не раз і сам був битий. А сміливістю, хоробрістю бог його не обділив, — може, навіть аж занадто гарячий!.. В інший час хай би йшов — потріпати степових розбійників не зашкодило б! Але тепер… Тепер, коли готується один з найбільших походів, що може остаточно приборкати Кончака і забезпечити Русі спокійне життя на багато літ, Ігорів похід з усіх боків видається і ризикованим, і нерозумним.

Кончак не змирився з поразкою. Зі степу доходять вісті, що він знову готується до походу. Тому Святослав і послав Романа Нездиловича в поле розвідати наміри і сили половців, поганятися за родами половецькими, що посунули на нічийні землі між Ворсклою та Хоролом на весняні випаси. Але Святослав виділив воєводі Роману лише невеликий загін берендейської кінноти, а Ігор веде у степ усю силу Сіверщини. І добре, якщо його чекає удача. А якщо ні? Важко передбачити наслідки такого необдуманого вчинку…

— Ні, Ігорю, не поїду я, — сказав Славута. — І тобі не раджу… Дождися Святослава і порадься з ним. Якщо він схвалить твій намір, якщо дозволить…

Ігор спалахнув.

— Схвалить! Дозволить!.. Хіба я не такий же князь, як Святослав? Хіба я не господар у своїй землі? Чому ж маю питати дозволу Святослава?

— Він великий князь! Він отець руським князям!

— Великий князь! Одна назва!

Славута гірко усміхнувся.

— В тім і біда наша, що так стали думати всі князі і відмежовуватися від Києва. Розпалася земля Руська — і невідомо, хто і коли її збере… А погані тим часом не дрімають — намагаються відхопити від неї ласий шмат… І відхоплять коли-небудь, якщо не станемо розумніші… Якщо ви всі, князі, не перестанете люто гризтися за Київський стіл і так же люто не перестанете зневажати його і цуратися, коли досягти його не пощастило…

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

1

23 квітня 1185 року, у вівторок, у день Георгія Побєдоносця, християнського патрона князя Ігоря, над Новгородом-Сіверським затрубили бойові труби, їхні радісно-закличні мідні голоси полинули з високих валів фортеці далеко навкіл — на посад, що розкинувся на горі, на Поділ та розлогі яруги, де серед гущавини дерев тулилися халупи бондарів, стельмахів, шорників, ковалів, кожум’яків, зброярів, щитників, за Десну — на широкі луги і темні бори, на сріблясті заводі та озера, на весь зелений весняний світ, що милувався собою і своєю красою у потоках ранкового сонячного проміння.

Всі мешканці города і околиць зібралися біля собору Успення божої матері та на дорозі, що вела з фортеці до нього.

Був тихий теплий ранок. Над Подолом кружляли голуби, а у високості, у синьому безхмарному небі, шугали бистрокрилі соколи.

Дзвонили в усі дзвони.

Ворота фортеці були відчинені, міст опущений.

Молодша дружина Ігоря вишикувалася у фортеці, на майдані перед собором святого Миколая, і вельми тучні, застояні за зиму коні нетерпляче переступали з ноги на ногу. Виблискували начищені крицеві шоломи гриднів, колихалися над ними золотисті полотнища князівських