Читати книгу - "Північне сяйво"

сліпими та позбавленими думок, почуттів, життя…

Вони поглянули на сплячу Ліру, чиє обличчя (яке вони ледь бачили через хутра) виглядало насупленим.

— Мені здається, десь у підсвідомості вона знає про це, — сказав аеронавт. — Принаймні, її вигляд про це говорить. А щодо хлопчика? Ви знаєте, вона пройшла весь цей шлях, щоб врятувати його від тих нелюдів? Вони були друзями в Оксфорді чи ще десь. Ви це знали?

— Так, я знала це. Ліра зберігає щось надзвичайно цінне, і, здається, фатум використовує її як посланницю, яка повинна передати цю річ своєму батькові. Отже, вона прийшла сюди, щоб врятувати свого друга, не знаючи, що доля направила його на північ для того, щоб вона вирушила за ним та принесла щось своєму батькові.

— Так ви це тлумачите, еге?

Уперше відьма виглядала невпевненою.

— Так це здається… Але ми не можемо тлумачити темряву, пане Скоресбі. Дуже ймовірно, що я можу помилятися.

— А що втягло вас у цю справу, можна спитати?

— Що б вони не робили у Больвангарі, ми всім серцем відчували, що це неправильно. Ліра — їхній ворог, отже, ми — її друзі. Це все, що нами керує. А також дружба мого

клану з циганським народом, яка почалася відтоді, як Фар-дер Корам врятував моє життя. Ми робимо це на їх прохання. А вони мають обов'язки перед лордом Ізраелем.

— Зрозуміло. Тобто ви буксируєте кулю в Свольбард через циган. А ця дружба поширюється на те, щоб відбуксирувати нас назад? Чи мені доведеться чекати сприятливого вітру, а тим часом сподіватися на милість ведмедів? Ще раз наголошую, мем, я запитую лише через дружню цікавість.

— Якщо ми зможемо допомогти вам дістатися до Троль-санда, пане Скоресбі, ми це зробимо. Але ми не знаємо, з чим доведеться зустрітися у Свольбарді. Новий король ведмедів багато чого змінив, і ті порядки не викликають схвалення, мабуть, це буде складна посадка. І я не знаю, як Ліра знайде шлях до свого батька. До того ж я й гадки не маю, що збирається робити Йорик Бернісон, хоч його доля переплітається з її.

— Я також не знаю, мем. Мені здається, він приставив себе до цієї дівчинки як захисник. Вона допомогла йому повернути обладунки, розумієте? Хто знає, що відчуває ведмідь? Але якщо ведмідь може любити людину, то він любить її. Щодо приземлення у Свольбарді, так це ніколи не було легко. А якщо я зможу розраховувати на те, що нас тягтимуть у правильному напрямку, мені буде значно легше. І якщо я можу зробити щось у відповідь — лише скажіть. Але тільки з цікавості — ви не проти того, щоб сказати мені, на чиєму я боці в цій невидимій війні?

— Ми обоє на боці Ліри.

— О, в цьому немає сумніву.

Вони продовжували летіти. Через хмари під ними не було можливості визначити швидкість. Зазвичай куля летіла залежно від вітру, рухаючись із швидкістю руху самого повітря, але зараз її тягли відьми, вона летіла проти вітру і опиралася такому польоту, тому що громіздкий аеростат

не мав обтічної м'якої форми цепеліна. В результаті корзина гойдалась у різні боки, стрясаючись набагато сильніше, ніж за нормального польоту.

Лі Скоресбі не так турбувався про зручність, як про збереженість своїх інструментів. Тому він щоразу перевіряв, чи надійно вони закріплені. Згідно з альтиметром, вони перебували приблизно на висоті десять тисяч футів. Температура була мінус двадцять градусів. Бувало й холодніше, але не набагато, і він не хотів, щоб ставало ще гірше, тому аеронавт відгорнув парусинову тканину, яку завжди використовував як бівуак, і прикрив нею дітей, щоб захистити їх від вітру, а потім улігся спина до спини поряд зі своїм старим товаришем в обладунках, Йориком Бернісоном, і заснув.

Коли Ліра прокинулась, місяць був високо в небі, і все навколо здавалося сріблястим: від хмар внизу до бурульок на оснащенні кулі.

Роджер спав так само, як і ведмідь, і Лі Скоресбі. Поруч із корзиною спокійно летіла відьомська королева.

— Ми далеко від Свольбарда? — запитала Ліра.

— Якщо не натрапимо на вітри, то будемо над Своль-бардом приблизно за дванадцять годин.

— Де ми приземлимося?

— Це залежить від погоди. Але ж будемо намагатися обминути скелі. Там живуть створіння, які не люблять все, що рухається. Якщо вийде, ми посадимо вас у глибині країни, подалі від замку Йофура Рекнісона.

— Що має статися, коли я знайду лорда Ізраеля? Чи захоче він повернутися до Оксфорда? Я не знаю, чи слід йому зізнатися в тому, що мені відомо, хто мій батько. Може, він все ще захоче вдавати, що він мій дядько. Я погано його знаю.

— Він не захоче повертатися до Оксфорда, Ліро. Здається, щось має відбутися в іншому світі, і лорд Ізраель — єдина людина, яка може зробити міст між тим світом і нашим. Але йому дещо потрібно для цього.

— Алетіометр! — здогадалася Ліра. — Ректор Джорда-на дав мені його і хотів щось сказати про лорда Ізраеля, але йому це так і не вдалося. Я знала, що насправді він не хотів його отруїти. Він збирається прочитати його і з'ясувати, як побудувати міст? Присягаюсь, я можу допомогти йому. Здається, я розумію пристрій так само добре, як і будь-хто.

— Я не знаю, — відповіла Серафіна Пеккала. — Як він це зробить і яке у нього завдання, ми не знаємо. Є сили, які розмовляють з нами, а ще є сили над ними. Навіть від найвищих існують секрети.

— Алетіометр скаже мені! Я можу прочитати його зараз…

Але було надто холодно, їй нізащо не вдалося б втримати його. Вона загорнулась і затягнула каптур, щоб захистися від вітру, залишивши лише маленьку щілинку, Далеко попереду та трохи нижче шість чи сім відьом, сидячи на своїх гілках з небесної сосни, тягли мотузку, простягнуту крізь кільце на кулі. Зірки яскраво сяяли та здавалися холодними і твердими, як діаманти.

— Чому вам не холодно, Серафіно Пеккала?

— Ми відчуваємо холод, але не звертаємо на нього уваги, тому що він не може нам зашкодити. А якщо ми закутаємось від холоду, то не станемо відчувати інші речі: дзвін яскравих зірок, мелодію Аврори, а найбільше — шовковисте місячне сяйво на нашій шкірі. Це варто того, щоб терпіти холод,

— А я можу відчути це?

— Ні. Ти загинеш, якщо знімеш свої шуби. Залишайся гнутою.

— Скільки живуть відьми, Серафіно Пеккала? Фардер Корам каже — сотні років. Але ви зовсім не виглядаєте старою.

— Мені триста років чи більше. Нашій найстаршій відь-мі-матері приблизно тисяча. Одного дня Ямбі-Акка прийде по неї. Одного разу