Читати книгу - "Північне сяйво"

вона прийде за мною. Вона — богиня мертвих. Вона приходить до тебе добра й усміхнена, і ти знаєш, що настав час помирати.

— А існують чоловіки-відьми? Чи лише жінки?

— Є чоловіки, які служать нам, як консул в Трольсанді. І є чоловіки, яких ми беремо в коханці чи одружуємося із ними. Ти така молода, Ліро, надто молода, щоб це зрозуміти, але я розповім тобі, а ти зрозумієш це пізніше. Чоловіки пролітають перед нашими очима, немов метелики, створіння, які живуть лише один недовгий сезон. Ми кохаємо їх; вони хоробрі, гідні, вродливі, розумні — і вони помирають майже одразу. Вони помирають так скоро, що наші серця постійно розриваються від болю. Ми носимо 'їхніх дітей, які стають відьмами, якщо це дівчатка, і людьми, якщо хлопчики. А потім, за якусь мить, вони йдуть, втрачають сили, вмирають, зникають. І наші сини також. Коли маленький хлопчик зростає, то гадає, що він безсмертний. Його мати знає, що це не так. Щоразу це стає все важче, і нарешті твоє серце розбивається. Може, тоді Ямбі-Акка і приходить за тобою. Вона старіша за тундру. Мабуть, для неї відьми живуть так само мало, як для нас чоловіки.

— Ви любили Фардера Корама?

— Так. Він це знає?

— Я не знаю того, але знаю, що він вас кохає.

— Коли він врятував мене, він був молодий та міцний, повний снаги і гордості. Я полюбила його одразу. Я б змінила своє єство, я б пожертвувала дзвоном зірок чи музикою Аврори, я б ніколи більше не літала — я віддала б все це, навіть не замислюючись, щоб стати циганкою, готувати йому їжу, ділити ліжко із ним та носити його дітей. Але ти не можеш змінити того свого призначення, можна лише Обирати, що робити. Я — відьма. Він — людина. Я залишалася із ним, поки не народила йому дитину…

— Він ніколи не казав цього! Це була дівчинка? Відьма?

— Ні. Хлопчик. Він помер під час епідемії сорок років тому, від хвороби, що прийшла зі сходу. Бідолашна маленька дитина, він промайнув життям, ніби метелик. І це розривало на частки моє серце, як завжди. Це зламало Корама. А потім мене покликав мій народ, тому що Ямбі-Акка забрала мою матір, і я стала королевою клану. Отже, я пішла, як і повинна була зробити.

— Ви не бачили Фардера Корама відтоді?

— Ніколи. Я чула про його діяння, я чула, як його поранили скролінги отруєною стрілою, і послала йому трави та заговори, які б допомогли йому одужати, але в мене не вистачило сил побачитися із ним знову. Я чула, яким розбитим почувався він після того, і як зростала його мудрість, скільки він навчався та читав, я пишалася ним та його доброчесністю. Але я залишалася осторонь, тому що це був тяжкий час для мого клану, була загроза відьомських війн, до того ж я вважала, що він забув мене і знайшов собі жінку серед людей…

— Він ніколи б не зробив цього, — сказала Ліра рішуче. — Вам слід побачитися із ним. Він все ще любить вас,

я знаю, що це так.

— Але він буде соромитися свого віку, а я б не хотіла, щоб він відчував таке.

— Мабуть, він соромитиметься. Але вам потрібно надіслати йому хоча б послання. Ось що я думаю.

Серафіна Пеккала довго мовчала. Пантелеймон став качкою і підлетів до її гілки, щоб підтвердити, що обидві були трохи різкими.

Потім Ліра запитала:

— Серафіно Пеккала, чому люди мають деймонів?

— Всі ставлять це питання, але ніхто не знає відповіді. Відтоді, коли існують люди, існують і деймони. Це те, що відрізняє нас від тварин.

— Так! Ми не такі, як вони, правильно… наприклад, ведмеді. Вони дивні, ці ведмеді, правда? Вони здаються вам особистістю, але раптом вони роблять щось дивне та дике, і здається, що їх ніколи не зрозумієш… але знаєте, що сказав мені Йорик? Він сказав, що для нього його обладунки, ніби деймон для людини. Це його душа, він сказав. Але цим вони знову ж таки відрізняються, тому що він зробив об-ладунки сам. Вони забрали його перші обладунки, коли заслали його, а він знайшов небесне залізо і зробив нові обладунки, ніби витворив нову душу. Ми не можемо робити собі деймонів. А потім люди Трольсанда напоїли його спиртом і вкрали їх, я з'ясувала, де вони їх ховали, і він отримав їх назад… але мені цікаво, чому він повертається у Свольбард? Вони будуть битися із ним. Вони можуть його вбити… Я люблю Йорика. Я люблю його так сильно, що не хотіла б, щоб він повертався туди.

— Він сказав тобі, хто він?

— Лише своє ім'я. Консул Трольсанда сказав нам його.

— Він шляхетний. Він принц. Річ у тому, що коли б він не скоїв тяжкого злочину, він був би зараз королем ведмедів.

— Він сказав, що їхнього короля звуть Йофур Рекнісон.

— Йофур Рекнісон став королем, коли вигнали Йорика Бернісона. Йофур, звичайно, принц, інакше його б не допустили до влади. Але він розумний в людському сенсі слова. Він створює альянси і підписує угоди, він живе не як ведмідь — в льодовій фортеці, а в новому палаці. Він обмінюється послами з іншими народами і розбудовує вогняні шахти за допомогою інженерів-людей… Він досвідчений і проникливий. Дехто говорить, що він спровокував Йорика на те, що той потім зробив і після чого був вигнаний. А інші стверджують, що навіть якби він не робив цього, то був не проти, щоб так думали, оскільки це підтверджувало репутацію досвідченого і хитрого.

— Що він зробив? Розумієте, одна з причин, чому ялюб-лю Йорика, — це через мого батька, який теж зробив щось подібне, і його було покарано. Мені здається, що вони схожі. Йорик сказав мені, що вбив іншого ведмедя, але ніколи не розповідав, як це сталося.

— Бійка була через ведмедицю. Ведмідь, якого вбив Йорик, не відступив, незважаючи на те що було ясно — Йорик сильніший. Попри свою гордість, ведмеді завжди визнають сильнішого за себе самих і відступають, але З якихось причин той ведмідь цього не зробив. Дехто говорить, що це Йофур Рекнісон націлив його так зробити, а чи дав з'їсти трави, через яку той втратив розум. У будь-якому разі молодий ведмідь наполягав, і Йорик Бернісон ие втримався. Цю справу було легко розсудити, він повинен був поранити його, а не вбити.

— Тоді б він став королем, — сказала Ліра. — Я чула щось про Йофура Рекнісона від пальмеріанознавця — професора Джордана, тому