Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

перезимував недалеко звідти, в старому й славному Мангаймі над Рейном, і це неабияк дратувало фактичного короля Франції, кардинала Рішельє, який хоч і підтримував німецьку війну грішми та затягував її дипломатичними інтригами, але не був радий, коли театр воєнних дій наближався до священної землі Франції. Можна ще додати, що, ймовірно, саме близькість шведів принадила до Чорного лісу розбійницьку ватагу веритаріїв, хай там які вже були їхні наміри та інтереси.

Зима того року була не сувора, але похмура. З лісу долинав шум, сповнений лихих передвість і туги, що брала за серце. Ночами сич ухкав на диво часто й сумно.

Того дня, коли починається наш фінал, до корчми «Вовкулака» по обіді зайшов волоцюга-вояк, що простував, як він сам сказав, у Мангайм, щоб найнятись на службу до шведів. Він був чолов’яга не молодий і не старий, років сорока, невисокий, але й не низький, кремезний, але ні крихти жиру — самі жили та м’язи. За кухоль дешевого молодого вина, яким його залюбки почастували охочі послухати, що діється в широкому світі, він біля коминка розповів тамтешнім людям, серед яких були один коваль і один мельник, а то самі дроворуби та пастухи, про всякі пригоди зі свого життя, такі несамовиті й неймовірні, що слухачі не тільки крутили головами, а на знак недовіри до такої несусвітньої брехні штовхали один одного ліктями під ребра, посміюючись іще й з його химерної мови, бо він говорив жаргоном обійдисвітів, що знають добрий десяток мов, але жодної до пуття. Він сказав, ніби змолоду служив у Туреччині яничаром — був тоді магометанином — і дослужився до чину яничарського генерала. То була, як мусив визнати кожен, загадкова кар’єра, але Франтине щастя — той вояк звався Франтою — тривало недовго, бо султана, прихильного до нього, замордував рідний брат, а потім наказав вирізати всіх його прибічників. Франта встиг дати драла, та на кораблі, яким він утікав, спершу вибухнув бунт, потім корабель розбився й усі потонули, тільки йому, Франті, пощастило допливти до невеличкого острівця, на якому він прожив сам-самісінький трохи не рік, харчуючись усякою морською гидотою, яку ловив і запивав дощовою водою, що натікала в ями та розколини в скелях. Та врешті його підібрав корабель, який плив до Індійської землі. Чи знає хто, що то за Індійська земля? Коли в давнину Господь послав туди святого Павла, святий жахнувся й заблагав: «Господи, піду куди завгодно, тільки не до Індійської землі». І мав рацію, бо нема в світі землі гіршої й паскуднішої. Люди там моляться на корів, а своїх мерців не ховають у землю — віддають на з’їжу крукам; спека там така, що на розжареному сонцем камені можна пряжити яєчню, тільки треба пильнувати, щоб не пригоріла. Тому Франта при першій нагоді втік на одному португальському судні до землі Австралійської, де живуть чудні тварини, що носять своїх дитинчат у прирослій до черева торбі, а птахи виростають як теля завбільшки, літати не вміють, зате бігають швидше за арабського коня. А коні гам муркочуть, ніби коти, і ластівок немає, бо ластівки, як відомо, восени відлітають на південь, а на Австралійській землі ніякого півдня нема. А що там немає півдня, то Франта, коли йому та земля невдовзі набридла, подався на північ і діставсь аж до Ескімоської землі, де жінки прожовують своїм чоловікам чоботи, щоб були м’якенькі. На тій землі є велика гора, звана Божим Годинником: вона вся діамантова, на ній ніщо не живе й не росте, тільки раз на тисячу років прилітає пташка погострити об неї дзьобик, і кажуть, ніби, коли ті пташки своїми дзьобиками зітруть усю гору, мине рівно одна секунда вічності; тому гору так і називають. Ну, а коли Франта з тих чудних і диких країв вернувся до Європи, тут уже кипіла війна. Він воював усюди і всюди показував свою відвагу — допомагав Тіллі розбити Мансфельда, та й Вальдштейнові дав змогу подужати того ж таки Мансфельда під Дессау, потім знов під командою Тіллі давав чосу данцям, але в бою під Брайтенфельдом, де Тіллі зазнав поразки від короля Густава-Адольфа, Франту поранило, і він три місяці видужував. Ну, а тепер оце вирядився доводити своє геройство в армії того ж таки Густава-Адольфа, проти якого воював торік і пересвідчився, що то войовник випробуваний і вправний, фортеці та укріплені міста падають перед ним, як хатки з карт, і він через рік закінчить цю війну останньою переможною битвою — за це Франта ручиться своєю бувалою в бувальцях головою. А поки що Франта ладен іти на нові злигодні, в нові баталії, хоча вже й тим, чого зазнав, вимучений, ніби хвойда після ярмарку. З голим задом він у цю війну встряв, з голим задом воює і нічого на ній не здобуде, хіба кілька латок на той голий зад, та що вдієш: хоча жити не конче треба, — адже наукою давно доведено, що, як хтось умре, хоч би й сам папа чи цісар, однаково нічого не станеться й не зміниться, — але все ж таки жити хочеться, дарма що ніхто не знає чому, а от хочеться й квит.

Коли вояк Франта скінчив свої байки, настала тиша, яку порушив коваль, чоловік бувалий, бо, коли був ще мандрівним підмайстром, добився аж до Швейцарської землі:

— В усе я повірю, що ти тут наплескав, махаметане, все візьму за правду: і ту твою діамантову гору, і тварин, що носять дитинчат у торбі, й те, ніби десь живе народ, що молиться на корів, — з усім погоджуся, на все тобі прикивну, хай буде правда, лиш в одне не повірю: ніби ти, голово нечесана й пико неголена, був генералом у яничарів. Бо я не вчорашній і не сьогоднішній і добре знаю, що таке яничари: найкраще в світі військо, воно вигравало туркам усі війни, коли турки ще ходили в походи. І що такий волоцюга, як оце ти, такий голодранець і злидень та був у тих яничарів командиром — це курям на сміх, я про таке й Думати не хочу.

Солдат Франта нітрохи не образився, тільки поважно відповів:

— Так, справді, то була дивовижна пригода, і я ще й нині, через стільки років, сам дивуюся, як воно могло статись. І все ж це правда, я тобі зараз доведу.