Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

на острівець, ніяк не міг вибити зухвалого ворога, що причаївся в густому листі.

Індіанців на острівці було небагато. Коли вони перебиралися туди по перешийку, ми могли їх усіх перелічити, та, імовірно, то були найкращі воїни і найвлучніші стрільці – вони жодного разу не схибили. То була найбільш напружена мить бою. В інших місцях сутичка відбувалася з рівнішим співвідношенням сил. Обидві сторони билися під прикриттям дерев і не зазнавали великих втрат. Проте кілька індіанців, що засіли на острові, завдавали нам більшої шкоди, ніж решта.

Єдиним способом змусити червоношкірих відступити з острівця була штикова атака.

Такий був задум генерала. Це здавалося безнадійною справою. Той, хто зважився б піти під убивчий вогонь прихованого супротивника, безперечно, ризикував би власним життям.

На мій подив, виконати цей обов’язок випало мені. Зізнаюся, я ніколи не виявляв особливої хоробрості або запалу в бою, але наказ прозвучав безпосередньо від генерала, і діяти треба було негайно. Я приготувався виконати його, хоча й без особливого ентузіазму.

При мені було кілька солдатів, озброєних рушницями. Їхня кількість не перевищувала індіанців. Разом із ними я попрямував до півострова. Я усвідомлював, що йду на вірну смерть. Імовірно, те саме відчували й солдати, які йшли зі мною. Та навіть знаючи це, ми не могли відступити. Всі дивилися на нас, тому ми повинні були йти вперед і перемогти або померти!

Через кілька секунд ми були вже на перешийку і стрімко рушили до острова. Ми сподівалися, що індіанці не помітять нас і нам вдасться обійти їх. Та марно! Вороги весь час уважно стежили за нашим маневром і, зарядивши рушниці, вже приготувалися зустріти нас. Ледь усвідомлюючи всю небезпеку свого становища, ми продовжували йти вперед і нарешті опинилися на відстані двадцяти ярдів від гаю. Раптом з-за дерев замайорів блакитний димок і промайнуло червоне полум’я. Над моєю головою просвистіли кулі. Позаду пролунали крики і стогони. Я озирнувся і побачив, що всі мої товариші – мертві або помирають.

Та раптом із гущавини лісу до мене долинув голос:

– Поверніться, Рендольфе! Поверніться! Знак, який ви носите на грудях, урятував вас. Але мої воїни страшенно розлючені! Не спокушайте їх! Поверніться! Назад! Назад!

Розділ LXVIII
Перемога, що завершилася відступом

Я не бачив людини, що говорила це – густе листя приховувало її, але я одразу впізнав голос: це був Оцеола.

Навіть не можу передати, що я відчув тоді, і не пам’ятаю, як учинив. Я відчував страх і здивування водночас. Пам’ятаю тільки, що ще раз озирнувся на своїх товаришів і помітив, що не всі вбиті. Хтось лежав нерухомо, а хтось іще ворушився і стогнав. Вони були живі! З величезною радістю я побачив, що деякі піднялися і поспішали сховатися, а інші намагалися повзти рачки.

З гаю продовжували стріляти, і я, завмерши на місці в нерішучості, бачив, як двоє або троє впали на траву, убиті фатальною кулею. Серед поранених, що лежали біля моїх ніг, був один юнак, якого я добре знав. Куля пробила йому обидві ноги, і він не мав сили зрушити з місця. Він благав мене допомогти йому, і від цього мене аж заціпило. Я згадав, що колись цей юнак зробив мені велику послугу. Майже машинально я нахилився, схопив його і потягнув. Намагаючись вибратися з перешийка, я повз зі своєю ношею і зупинився перепочити тільки тоді, коли вогонь індіанських рушниць уже не міг дістати мене. Там мене зустрів взвод солдатів, яких послали, аби прикрити наш відступ. Я залишив пораненого товариша на них, а сам поспішив із сумним донесенням до генерала. Мені нічого не довелося доповідати: за нашими діями спостерігали, тож весь загін знав про крах, якого ми зазнали. Генерал не промовив жодного слова і без пояснень відправив мене на інший фланг.

Усі засуджували генерала за його необдуманий наказ захопити острів такими незначними силами. За мною ж зміцнилася репутація хороброго офіцера. Перестрілка тривала ще з годину. Це були окремі сутички в болотах і між деревами. Ні нам, ні індіанцям не вдалося домогтися відчутної переваги. Обидві сторони, як і раніше, займали захоплені спочатку позиції, та весь ліс попереду утримували за собою індіанці. Відступити означало погубити весь загін, бо був тільки один шлях до відступу: зворотна переправа через річку. Та нам довелося б переправлятися під ворожим вогнем. Залишатися далі на нашій позиції також було небезпечно. Ми не могли нічого зробити, бо, по суті, були в облозі на березі річки. Марно ми намагалися вибити індіанців з гаю. Раз зазнавши невдачі, ми не могли так ризикувати вдруге. Це було б дуже нерозумно, але й залишатися на тому ж місці також було ризиковано. Військо було майже без провіанту, голод уже давався взнаки. З кожною годиною наше становище погіршувалося.

Ми переконалися, що ворог оточив нас. Неподалік зібралися півколом індіанці, причому кожен воїн стояв за деревом, яке його захищало. Ми, своєю чергою, утворили оборонну лінію, таку ж потужну, як лінія укріплених траншей. Прорватися через цю лінію без великої втрати людей було неможливо.

Стало очевидно, що кількість наших ворогів помітно збільшилася. Особливий клич, добре знайомий старим солдатам, сповіщав про прибуття нових і нових загонів індіанців. Ми вже стали побоюватися, що втрачаємо перевагу в силах, що незабаром нас здолають. Усіх охопив відчай.

Під час перестрілки ми помітили, що багато індіанців були озброєні рушницями і мушкетами. На деяких були військові мундири. Особливо впадало в око вбрання одного з головних вождів. З його плечей спадав великий шовковий прапор, на зразок плащів, які носили іспанці часів конкістадорів: з червоними і білими смугами та блакитними зірками в кутку. Усі солдати звернули увагу на прапор. У цьому фантастичному вбранні всі впізнали улюблений прапор нашої батьківщини.

Проте це не збентежило нас. Звідки в індіанців взялися рушниці, мушкети і прапор? То були трофеї, взяті під час битви з Дейдом. Ми дивилися на це з обуренням, але нічого не могли вдіяти. Ще не настав час помсти за жахливу долю товаришів.

Мабуть, і нас спіткала б доля загону Дейда, якби ми залишались на цьому місці. Та раптом одному з офіцерів, старому учаснику воєн під проводом Гікорі, що добре знався на тактиці індіанського бою, спала на думку блискуча ідея. Він запропонував план відступу, і генерал прийняв цей план.

За порадою офіцера, добровольці, які не встигли перебратися через річку, повинні були вдати, що збираються зробити переправу трохи вище за течією. Це був чудовий стратегічний маневр. Якби такий план здійснився, вороги