Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

ним заяву з відмовою від участі у слідстві й попросив Коваля приєднати її до справи. Коваль відмовився.

«Де ж Ваша об’єктивність? Я намагався дати свідчення на користь Щаранського, а Ви відмовились їх прийняти».

Слепак написав ще одну заяву й попросив Коваля віддати її керівнику слідчого відділу КДБ, але Коваль і її відхилив, додавши: «Якщо я відмовився взяти, то й він відмовиться». На виході Слепак спробував віддати заяву вартовому, але той теж її не взяв, пояснивши: «Я ніколи не беру жодних паперів».

Зрештою із більш ніж двохсот відказників, допитаних у справі Щаранського, жоден не дав свідчень проти нього, що було справжнім проявом спротиву. Така поведінка відказників пояснювалася тим, що вони вважали розслідування не спробою з’ясувати правду, а фарсом, призначеним надати більшої переконливості заздалегідь визначеному вердикту. Єдиним, хто справді дав важливі свідчення, був не відказник, а Роберт Тот, московський кореспондент Los Angeles Times, який прийняв це розслідування всерйоз.

Безпосередня участь Тота у слідстві почалася в четвер 11 червня 1977 року, коли його схопили співробітники КДБ на вулиці, де московський біофізик Валерій Петухов передавав йому свою статтю з парапсихології. Тота привезли до слідчого ізолятора КДБ у Лефортові й відпустили після того, як повідомили йому, що він перебуває під слідством за звинуваченням у шпигунстві й не може залишати країну. Тот завершував свою роботу в Москві й мав авіаквиток на 17 червня, тобто йому залишалося до відльоту лише шість днів.

Допит Тота розпочався в понеділок і стосувався не статті, яку йому передав Петухов, а винятково його зв’язків із Щаранським. Зважаючи на загрозу обвинувачення в шпигунстві, Тот дав слідчим детальні свідчення щодо цього. Щаранський був для Тота одним із головних джерел інформації, і репортер у всіх подробицях розповів про їхні стосунки, вважаючи, що йому, як американцю, нема чого приховувати. За порадою американського посольства Тот підписав протокол допиту — попри те, що той був написаний російською мовою, якої Тот не розумів.

Можливості КДБ стосовно фабрикації даних були безмежними, але врешті-решт саме свідчення Тота допомогли співробітникам комітету зібрати доказову базу проти Щаранського, яку вони представили в липні 1978 року. Перелік секретних підприємств, нібито знайдений двірником у сміттєвому контейнері на подвір’ї будинку, в якому мешкав Тот, було прив’язано до Щаранського, якого звинуватили в державній зраді та засудили до 12 років виправної колонії.

Одного холодного грудневого дня Василя Бараца, співробітника радянського Генштабу, викликали до кабінету полковника Кожевникова, керівника психіатричного відділення лікарні Генштабу.

Барац за місяць до того подав рапорт про відставку з армії, домовившись із Кожевниковим про те, що підставою для звільнення буде вказано «комплекс страху». При цьому Кожевников знав, що реальна причина полягала в тому, що Барац не міг більше працювати в Генштабі, бо КДБ розпочало розслідування щодо його діяльності як британського шпигуна.

Отримавши повідомлення, Барац негайно поїхав до Кожевникова.

«Вибачай, — сказав той, коли Барац увійшов до кабінету, — але твій рапорт не прийнято. Тобі доведеться повернутися до шпиталю Бурденка».

Барац захитав головою: «Я туди не повернуся». Кожевников подивився на нього зі співчуттям: «Якщо не підеш сам, тебе відвезуть туди силоміць».

Раптом Кожевников підвівся, вийшов у коридор і став кликати санітарів. Кожен психіатр має ключа, щоби замкнути пацієнта, однак Кожевников залишив двері відчиненими, й Барац зрозумів, що це означає. Він вибіг із кабінету, спустився сходами на перший поверх, заскочив до лікарняної аптеки й через службовий хід прорвався на вулицю. Там він побіг Гоголівським бульваром у напрямку Кропоткінської площі.

Був вологий зимовий день. Переконавшись, що його ніхто не переслідує, Барац перескочив через металеву огорожу бульвару, перебіг вулицю і заглибився в лабіринт арбатських провулків, просуваючись у напрямку величезного відкритого басейну, побудованого на місці колишнього собору Христа Спасителя. Він у відчаї обмірковував, що робити далі, й урешті-решт пішов до приятеля, де і провів ніч.

Втеча Бараца з лікарні була лише останнім епізодом у тому жахітті, яке почалося багато років тому. У 1960-х роках Барац, тоді ще студент Вищого військово-інженерного училища в Києві, запропонував на комсомольських зборах вигнати з училища алкоголіка Федотова. Федотова вигнали, але по завершенні навчання Барац отримав призначення в обчислювальний центр Генштабу СРСР, де кадровиком виявився дядько Федотова, а його батько — завідувачем сектору, в якому став працювати Барац. Незабаром Барац ще й посварився з Анатолієм Тішиним — співробітником КДБ, який займався в обчислювальному центрі питаннями контррозвідки. Тішин, здавалося, відчував якусь особисту неприязнь до солдатів. Він називав їх у присутності Бараца «непотребом», і це ледь не призвело до бійки між ним і Барацем.

За кілька місяців із Барацем почали відбуватися дивні речі. Він складав іспит із німецької мови в Москві. Іспит приймали троє цивільних і двоє офіцерів. Екзаменатори півгодини ставили запитання німецькою й наприкінці сказали Барацу, що він склав іспит на п’ятірку. Однак, на його подив, після цього військові почали розмовляти з ним англійською. Барацу залишалося тільки стояти перед ними із безглуздою посмішкою, бо він нічого не розумів.

Нарешті один із чоловіків у цивільному сказав йому російською: «Чому Ви приховуєте своє знання англійської мови?»

«Перепрошую, — відповів Барац, — я не знаю англійської».

«Авжеж, знаєте, — сказав другий офіцер. — Ви не просто розмовляєте англійською, ви розмовляєте нею чудово — краще за мене».

Барац не вірив своїм вухам. Він повторив, що не розмовляє англійською.

«Розмовляєте, — сказав другий офіцер. — Ви знаєте англійську, але з якихось причин хочете це приховати».

За десять днів Барац зіткнувся із замполітом свого підрозділу, полковником Льовкіним. «Чому Ви приховуєте той факт, що розмовляєте англійською? — спитав його Льовкін. — Чого Ви боїтеся? Ви маєте пишатися. Хто тут із нас розмовляє іноземною мовою?» Барац став пояснювати, що не розмовляє англійською, але Льовкін подивився на нього з явним несхваленням і пішов геть.

Барац завжди вирізнявся акуратністю і на своєму робочому місці звик складати папери в певному порядку. Тепер же він став помічати: щоразу, як він повертається до свого столу, цей порядок виявляється порушеним. Колеги — без будь-якої видимої причини — почали називати його «бандерівцем». Барац і справді був родом із тих місць у Карпатах, де діяли соратники Степана Бандери. Тож влітку 1973 року він у стані певного збентеження поїхав у відпустку до Закарпаття, де зустрів свою майбутню дружину Галину Кочан, яка, судячи з усього, теж перебувала під наглядом КДБ.

У 1968 році дядько Галини Кочан, Михайло Дямко-Девіс, який жив у Каліфорнії, в Беверлі-Хілз, приїхав