Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

до Радянського Союзу відвідати родичів. Він емігрував ще до Першої світової війни й приїжджав до Закарпаття лише в 1931 році, на похорон свого батька. Зі своєю сестрою та Галиною він зустрівся в Ужгороді, й коли дізнався, як вони живуть, вирішив купити їм автомобіль. Михайло пішов до валютного магазину й замовив для своєї небоги експортну модель «Волги». Вона була дорожчою за звичайну, мала більше хромованих деталей і потужніший мотор. Але замовляти її треба було через Київ, тому Галина не змогла її отримати, поки дядько був у країні. Після закінчення терміну візи Михайло поїхав додому, а коли Галина нарешті пішла забирати машину, їй видали звичайну «Волгу». Вона відмовилась її приймати, але їй сказали, що вибору в неї немає.

За кілька місяців після того Галина Кочан їхала на своєму авто безлюдною сільською дорогою, коли повз неї проїхала машина ДАІ, в якій сидів співробітник автоінспекції Слепічев. Він був присутній підчас продажу Галині «Волги». Коли Галина під’їхала до заправки, Слепічев розвернувся й теж зупинився там. Вийшовши з машини, він заговорив із Галиною, пояснив, що її обдурили, й пообіцяв допомогти їй написати до відповідної інстанції листа про те, як це було зроблено. Однак за два тижні Галина прочитала в газеті, що Слепічев «трагічно загинув». Подейкували, що його вбили, але подробиць ніхто не знав. Пізніше до Галини дійшли чутки, що її «Волга» потрапила до Лучка, який на той момент був начальником обласної міліції, а потім став заступником начальника Ужгородського управління КДБ. Від цих новин Галині стало погано, й відтоді вона жила в страху перед місцевим КДБ.

Після смерті Слепічева Галина Кочан стала помічати ознаки стеження за собою. У селі Усть-Чорній, де вона викладала в школі, в неї траплялися дрібні конфлікти з іншими вчителями, а одного разу, коли вона збиралась їхати за 250 кілометрів до матері в іншому селі, механік зазирнув під капот її авто й сказав: «Ти диви, що вони збиралися з тобою зробити». Вісь була майже перепиляна, і під час набору швидкості вона зламалася б.

У 1970 році Галина Кочан вступила до аспірантури Ужгородського університету і там теж мала відчуття, що за нею спостерігають «стукачі». Вона була членом партії з 1963 року, і тепер на партійних зборах її критикували за те, що вона «фарбує вії, носить штани, їздить авто та рекламує американський спосіб життя».

Проте інцидент, який остаточно переконав Галину в переслідуванні її КДБ, стався в 1972 році в Москві. Вона поїхала туди для дослідницької роботи й зупинилася в університетському гуртожитку. На другий тиждень до її кімнати підселили молоду медсестру з Калініна, яка назвалася Альбіною. Ситуація з Альбіною від самого початку здалася Галині дивною. Їй самій доволі важко було оселитися в цьому гуртожитку, призначеному передусім для університетських викладачів, навіть за наявності всіх потрібних документів із Ужгорода. Проте Альбіні, яка мешкала недалеко від Москви й могла б щодня діставатися до неї електричкою, вдалося оселитися в гуртожитку на невизначений термін і вочевидь без проблем. До того ж вона, здавалося, ніколи не залишала номера — ще спала, коли Галина йшла, і була вже там, коли та поверталася.

Кілька разів після повернення до гуртожитку Галина помічала, що в її речах хтось порпався. Вона завжди дуже ретельно їх складала, а тут усе було зім’ято й розкидано. Одного разу вона повернулася, бо щось забула в номері, й побачила, як Альбіна риється в її валізі. Галина помітила також, що з її милом, зубною пастою та губною помадою теж ніби щось робили — вони мали дивний запах, немовби до них щось підмішали, а нижня білизна Галини була вологою.

Якось вранці, через десять днів після того, як Альбіна оселилася в кімнаті, Галина прокинулась і помітила у себе на руках і обличчі червоні плями. Штори розсували вже о 8-й годині, й кімната була заповнена сонячним світлом. Альбіна вже встала й одягалася. Галина відчула слабкість і побачила, що плями на її тілі вкриті пухирцями, як гусяча шкіра. Знаючи, що Альбіна — медсестра, Галина попросила її подивитися, що в неї зі шкірою.

Альбіна захихотіла. «Ну, нарешті...» — вимовила вона крізь сміх.

Галину охопив шалений жах. Вона схопила Альбіну й потягла її до вікна: «Розповідай, що ти тут робиш! Розповідай, що все це означає, інакше я викинусь із вікна разом із тобою!» Тримаючи Альбіну залізною хваткою, Галина відчинила вікно, і до кімнати увірвався шум із проспекту Вернадського. В цьому шумі ніхто не почув би крику. Галина стала піднімати дівчину, щоби викинути її з вікна, й Альбіна зрозуміла, що вона справді збирається її вбити.

«Почекай! — заверещала вона. — Я розповім тобі».

Галина поставила її назад і повела до ванної кімнати. Там Альбіна відкрила на повну потужність кран над ванною. Вона зблідла, її губи посиніли, голос змінився, ставши писклявим і ніби придушеним.

«Я благаю, нікому не кажи, — сказала Альбіна. — Якщо вони дізнаються, що я тобі розповіла, вони мене теж уб’ють, я знаю такі випадки». І вона розповіла, що її підіслали з метою заразити Галину якоюсь інфекцією. Вона не знала, якою саме. «Як ти могла? — спитала Галина. — Що я тобі зробила?»

«Вони мене змусили, — відповіла Альбіна. — Якби це зробила не я, то хтось інший». І додала, що це справа рук КДБ. Потім вона впала в такий самий шоковий стан, що й Галина перед тим, і все повторювала, щоб Галина нікому про це не розповідала, що вона постарається її вилікувати, що Галина може її знищити, але її саму теж знищать.

«Я не можу з тобою розмовляти, — сказала Галина. — Ти зробила те, що зробила».

Альбіна пішла, а Галина сіла на ліжко й просиділа так годину чи дві, не знаючи, що робити, що думати. Нарешті вона вийшла з гуртожитку і пішла пройтися містом. Був чудовий весняний день, скрізь машини прибирали вулиці, робітники лагодили бордюри — йшла підготовка до візиту президента Річарда Ніксона, що мав ознаменувати собою початок політики розрядки. Галина згадала випадок із Борисом Співаком, істориком із Ужгородського університету, якого знайшли мертвим у цьому самому гуртожитку рік тому. Офіційною причиною смерті було названо хворобу серця, але в Закарпатті ніхто в це не повірив. Одразу після похорону місцева влада забрала квартиру, де мешкала дружина Співака з двома дітьми.

Галина Кочан вирішила залишитися в Москві до кінця свого відрядження, а потім, уже в Ужгороді, звернутися по допомогу