Читати книгу - "Нестяма"

Басейну? Це ... правда, Володю? В Києві. В — столиці? — засумнівався Толя, наче Київ не був столицею.

— Правда. Соня дуже любить дітей, — захистив Київ Володя.

— А чий це портрет? На стіні? — спитала дівчина до стіни.

— Гоголя, — не витримала нарешті Ніна.

Христина Свиридівна хоче сказати правду, зиркнувши на портрета Сенкевича, проте подивившись на Ніну, не наважується.

— Я люблю Гоголя. У нас, у Херсоні всі його люблять там.

— Правда? — наче про газету «Аргументи і факти», запитав Володя.

— Так. Бо він дузе добре написав про Херсон він.

Чутно, як крапотить вода. Бо коли був Гоголь, Херсона

ще не було.

— «Рєдкая птица долетит до срєдіни Днєпра...» — цитує Соня. — Це в Херсоні — такий сирокий Дніпро сильно.

Анатолій рвучко відчиняє холодильника, виймає пляшку холодного пива, рвучко випиває.

— Молодці мінчани, — похвалила Соня.

— Що?.. — в напівпиві видихнув Толя.

— Вони такі холодильники роблять!

— Ви були в Мінську? — поцікавилась Христина Свири-дівна.

— Ні! Ми були на зборах в Дніпропетровську.

Анатолій (одсьорбнувши пива):

— Ну...і як?

— Там тез Дніпро дузе сирокий. Цього ви всі на мене так дивитеся всі? Гоголь не міг таке про Київ писати. Тут, у Києві, і горобець Дніпро перелетить оце. А от в Херсоні не перелетить. Мій тато — випробовує вертольоти.

Знову пауза. Влучна така.

Тепер уже ніхто не наважується її порушити. Хіба що у проріз дверної щілини впадає газета «Культура і життя». Потім — «Вечірній Київ», хоча був ранок. Потім — журнал «Науковий вісник». Потім випадає Толя, зачепивши гучномовець. Той бадьорим напівсловом додав:

— ...Минув який тиждень, коли...

Чутно, як у ванні хлюпотиться Соня, а Володя стереже двері, тримаючи рушник. З люлькою в зубах коридором іде Анатолій. Так, наче тримає в зубах Володю.

— Ну, — як вона тобі? — киває той на ванну.

— Гм.

Крізь люльку відповідає Толя.

— Ну?

— Та нічого, — пусткає дим той.

— Клас?

— Ну ... може.

— Правда — клас? — наполягає Вова.

— Я в жінках не дуже... — наполягає Толя.

— Ми — одружуємося.

Анатолій ловить люльку. Потім не може нею влучити до рота.

— Слухай, може, це й не моя справа, але я ...

— Вона — КаМееС.

— Хто?

— КаМееС.

— Я не знаю, пробач, не розумію цього слова, — намагається виправитися або заховатися за димом Толя.

— Кандидат в майстри спорту, це — КаМееС.

— Ну то й що з того? — димиться вже й він сам.

— А тепер вона покинула великий спорт, — киває на ванну Вова.

— Ну-у?

— Шукає себе. Місце в житті вона.

Анатолій на це гірко кривиться.

— Не в моїх правилах давати поради, однак...

— Вона була чемпіонкою Херсона серед юніорів.

— Серед юніорок. З якого виду спору?

— З водного. З цього... як його... — шукає Володя.

— Стрибків? — підтримує Толя.

— Фігурного, чи що, плавання, — вивершує Вова.

— Я не люблю влазити в чуже життя... Але скажи: як ви житимете? — тицяє в нього димом Толя.

— Вона вступить в інститут, — одбиває Володимир.

— У який саме? — булькає люлькою опонент.

— Або в університет.

— Або?..

— Ти покинь цей свій тон, нарешті... Ти ж прекрасно знаєш, що спортсмени зараз скрізь потрібні, що їх беруть... у різні вузи.

Анатолій повільно запитує у своєї люльки:

— А як же Ніна?

— Старий, не треба про це.

— Юра? Як?

— Я ж тебе просив...

Але, певно, недостатньо.

— Ти ж знаєш, я ніколи не дозволяв собі лізти в чуже життя...

— Не треба.

— ... але змушений сказати тобі, — налягає на дим Толя.