Читати книгу - "Спокута"

любий, чесно, люби людей, тоді й вони тебе будуть любити, чини так, щоб не було соромно дивитися їм у вічі. Розпочни нове життя серед гір і чекай на мене. Я обов’язково повернуся. Дуже важливо знати, що тебе чекають і люблять.

Навіки любляча твоя мати».

Частина третя
1

Уранці Тоха прокинувся ще до сходу сонця. Прокидатися так рано для нього було звично, бо все життя він пас корів, яких щоранку збирав не тільки по своєму хутору, а й із сусіднього села. А до сусідів йти добрячих п’ять кілометрів, але Тоха не знався на тих кілометрах-метрах, що вигадали люди, щоб ускладнювати собі життя – його життя було набагато простішим. Рудого Тоху батьки не віддали до спеціального навчального закладу за рекомендаціями лікарів, тож дурень, як його прозвали діти, ходив до звичайної школи, де наука йому ніяк не вдавалася, його залишали на другий рік, потім на третій, а коли він після дев’яти років перебування в школі закінчив третій клас, то міг лише написати друкованими літерами своє прізвище та ім’я. До фізичної роботи Тоха був охочим, завжди залюбки допомагав батькам по господарству, тож після шкільних тортур хлопець зітхнув із полегшенням: йому довірили пасти корів. Селяни щодня платили йому невеликі гроші, якими Тоха не міг розпоряджатися, але з радістю приносив додому матері. Мама його хвалила і Тоха радісно розтягував рот у щасливій посмішці, не соромлячись демонструвати відсутність передніх зубів.

У хлопця не було друзів у школі, він був для школярів об’єктом насмішок, а останні роки вони в нього є. Тоха швидко вкинув у сумку обід, який приготувала йому мати, випив чашку молока.

– Усе! – сказав він, витираючи рукавом рота.

– Ще рано, – зауважила жінка. – Куди ти так поспішаєш?

– Секрет! – протяжно промовив хлопець і посміхнувся.

Він схопив зі столу окраєць батону, до якого не доторкнувся, узяв цибулину з миски і поклав їх у сумку.

– А це навіщо? Я тобі чималенько харчів приготувала, до вечора вистачить, – сказала йому мати.

– Так треба! – хитрувато посміхнувся Тоха і швидко зник за дверима.

Підстрибуючи, хлопець швидко пішов дорогою до сусіднього села. Мати спитала, навіщо йому батон і цибулина, але Тоха не зізнався. У нього є свій секрет, про який не повинні знати навіть мама з татом. Брехати не можна, це Тоха знав з дитинства, а мати секрети не заборонено, тож він чинить правильно, нікого не обманює, але й не хоче, щоб батьки знали про його нових друзів. Ось збере корів, погонить на пасовисько, а там на нього чекатимуть Гапочка та Киря. Коли корови розбредуться й почнуть щипати травичку, Тоха сяде в тінь разом зі своїми друзями та нагодує їх. Як звати жінку, Тоха запам’ятав одразу, а ось ім’я Кирило ніяк не залишалося у пам’яті хлопця, тож він став звати його Киря, і чоловік не заперечував. З ними він познайомився ще минулої весни, коли з’явилася перша зелена травичка і після довгої нудної зими Тоха вперше погнав корів на пасовисько. Тоді хлопець пішов під міст, де протікав невеличкий потічок, щоб поторкати рукою воду й дізнатися, чи вона ще не тепла. Там він і помітив чоловіка та жінку, які спали на ватяному матраці. Спочатку Тоха злякався їх і хотів вже бігти звідти геть, але цікавість взяла своє. Йому дуже хотілося дізнатися, що тут роблять ці двоє? Десь високо вгорі по дорозі мчали автівки, там було шумно і їхній гуркіт не подобався хлопцеві, а ось внизу, де зарості кущів і є водичка, йому було до вподоби. Щоб дізнатися, що роблять незнайомці на його улюбленому місці, Тоха сховався за кущами і почав спостерігати. Коли незнайомі люди прокинулися, Тоха прислухався до їх розмови. Вони розмірковували, де взяти гроші, щоб купити щось поїсти.

– Хоча б пляшок трохи знайти та хліба купити, – почув Тоха голос жінки.

– Ти б ще довше спала, – дорікнув чоловік.

– Ти також спав, – парирувала жінка. – Міг би розбудити. Я майже до ранку не могла заснути, бо було холодно.

– Мені жарко, – хмикнув чоловік.

– Чому вони тут сплять, а не вдома? – подумав Тоха. – Ночі ж холодні.

– То ми йдемо кудись чи так і будемо сидіти голодними? – спитав жінку чоловік.

– Я сьогодні нікуди не піду. Щось мені зле, – відповіла жінка.

Тосі стало шкода жінку. Вона була схожа на їх сусідку, бабцю Мотю: така ж старенька й сумна, ще й голодна. Хлопець, переборовши страх, вийшов з-за куща.

– Я – Тоха! – сказав він.

– Привіт, Тоха! – сказав чоловік. – Ти тут живеш?

– Ні, я живу там! – хлопець вказав пальцем у бік своєї оселі. – А де ви живете?

– Ми тут живемо, – відповіла жінка й подивилася на Тоху сумними-пресумними очима. – Іди до нас, ми тебе не скривдимо.

Тоха чомусь їм повірив, і, хоча був дуже обережним із незнайомцями, як і вчила його мама, пройнявся довірою до чоловіка та жінки. Він поволі підійшов до них, зняв із плеча сумку з харчами, поставив її перед жінкою і сказав:

– Їжте, тут на всіх вистачить.

Коли настав час гнати худобу по домівках, Гапочка сказала:

– Тоха, ти хочеш мати секрет?

У нього не було ніяких секретів, тож Тоха зрадів, що тепер він у нього буде.