Читати книгу - "Світло Парижа"

— Знов малюєте? — Ми дійшли до вузького тротуару, де коріння пронизувало бруківку, він позадкував і пропустив мене вперед, а через кілька кроків знов наздогнав. Дивно було йти позаду нього: він хоча і був незначно вищий від мене, та широкий, і в його присутності я почувалася затишно. Філіп був схожим на гінчака, елегантна постава, тонкі кістки. Генрі ж нагадував бульдога, широкого, твердого, затишного.

— Так. Як там говорять? Рожевий блиск досягнень у живописі?

— Так, а ще фарба у вас у волоссі.

— О! — сказала, ніяково гладячи себе по голові і відчуваючи тверді грудочки. Попри всі мої спроби відчиститись у ванній, я була схожою на волоцюгу, що заблукав сюди просто з вулиці. — Вибачте, завжди ловите мене на тому, що я нехлюя. Не часто дивлюсь у дзеркало. Я вся у фарбі? — глянула на руки і побачила смужечки, наче я влізла в фарбу після того, як витерла пензель об фартух.

— Не треба вибачатись. Я роблю вигляд, що от зараз спацерую з відомою художницею.

— О, я не художниця. Була нею багато років тому, або думала, що нею стану. Але зупинилась.

— Чому?

— Це, — видихнула з присвистом, — питання, яке зараз перед собою ставлю. Знаєте, читаю бабусині щоденники. Вона хотіла бути письменницею, але її мати стала руба проти цього. І не знаю, чи в цьому винний час, адже тоді вважалося, що жінки не мусять узагалі робити кар'єру, чи це стосується лише живопису, але й мене наздогнало послання, що живопис — марнування часу. Мої батьки були прагматиками.

Ми зупинились на горбку над Роу, щоб подивитися, що відбувається. У дальньому кінці, біля магазину Касандри, грав ансамбль, на вулиці зібрався натовп. Хідниками снували люди, стояли групками, розмовляли, хтось заходив до магазинів і ресторанів, хтось виходив з них. Патіо, де ми з Шарон снідали, був повний людей, вони сиділи за столиками, схилялись через огорожу. Крізь дзеркальне скло книжкового магазину я бачила жінку, що стояла перед мікрофоном і читала, група людей сиділа перед нею на складаних стільцях.

І знов була вражена, як змінився квартал. Магазини були менш вишукані, сконцентровані не на тому, якого клієнта тримати, а на тому, щоб запросити нових покупців. І люди змінились: помолодшали, вони носили одяг різних кольорів і розмірів, волосся в них було або яскраво пофарбоване, або природних кольорів, вбрання дороге або таке, що не дуже пасувало, вони розмовляли мовою, яку я не впізнавала, і я відчула, що знов живу, а не замкнена у табір, де прагнули тримати на відстані всіх, хто не відповідав їхнім вимогам, оточували себе людьми, що були схожі на них, і ні в якому разі не відрізнялися. — Тут усе дуже змінилось, — сказала я Генрі і почула, як від страху переривається мій власний голос. Було безглуздо бути схопленою зненацька на вуличному ярмарку, я знала і в той же час розуміла, що це не просто вуличний ярмарок. Було так, наче як ми снідали з Шарон кілька днів тому, а потім я розмовляла з Касандрою, Генрі й іншими людьми, що проходили повз нас, адже тоді я зрозуміла, що нема чого дивуватися щодо Магнолії, але зовсім не знала цього міста.

— Так, змінилось. Було докладено чимало зусиль, щоб оживити Роу. Саме тому я вклав дещо, аби відкрити тут ресторан.

— Дивно, що це той самий квартал, де я виросла. Нові магазини, незнайомі люди. Ніби геть нове місце.

— Ну, ходімо, познайомимось із ним, — запропонував Генрі. Він подав мені руки й допоміг спуститись кількома досить крутими сходами, і я зашарілась від тепла його шкіри, від надійного затишку його широкої долоні, в якій лежала моя рука. Коли відпустив її, відчула втрату. У грудях заболіло, коли я подумала про Філіпа, і я відштовхнула цю думку. Не хотіла про нього згадувати цієї миті.

Ми вийшли на середину вулиці, де було менше людей і можна було пройти. Пройшли кілька дівчат, їхня молодість здавалась небезпечно гарною, вони сміялись і перемовлялись іспанською. Парочка стояла біля пабу з келихами в руках, випускаючи дим і сміючись, і навіть гострий запах їхніх цигарок цього вечора здавався романтичним і затишним.

— Отже, про що ми розмовляли? — спитав Генрі, коли ми обійшли довкола групи родин посеред вулиці, у підстаканниках на дитячих колисках похитувались пластмасові склянки з вином. — Ага, живопис непрактичний.

— Одного літа я не хотіла їхати до табору, хотіла лишитися вдома й попрацювати над моїм живописом. У моїх батьків мало не з'їхав дах. А коли вони довідались, що замість звичайного собі коледжу хочу послати документи до школи живопису, — сама про це ніколи б не наважилась їм сказати, — мій консультант із коледжу видав секрет, батько заявив, що не витратить ні цента на так звану «освіту» у школі живопису.

— Ким вони хотіли вас бачити?

Я глянула в небо, що було сором'язливо блакитним, сірим і рожевим від весняного присмерку. — Просто хотіли, щоб я вийшла заміж. Не думаю, що їх узагалі цікавило, буде в мене професія чи ні. У світі моїх батьків жінки… Не відаю, чи знали вони, що існує така річ, як фемінізм. Були цілковитими ханжами. Фінансували симфонічні оркестри, ходили на виставки до музеїв живопису. Але моє навчання в школі живопису — найгірше, що могло статися.