Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

на високу шкіряну готичну спинку крісла.

— Даруйте, не розумію вас... ви що, були у лікаря? Чому у вас голова забинтована?

— Якого там лікаря?.. Бачили б ви цього лікаря!.. — відповів буфетник і раптом зацокотів зубами. — А на голову не зважайте, не має стосунку. На голову плюньте, вона тут ні до чого. Рак печінки, прошу зупинити!..

— Та вибачайте, хто вам таке сказав?!

— Вірте йому! — палко попрохав буфетник. — Він знає напевне!

— Нічого не розумію, — знизуючи плечима і від’їжджаючи з кріслом від стола, говорив професор. — Як же він може знати, коли ви помрете? Тим паче, що він не лікар!

— У четвертій палаті, — відповів буфетник.

Тут професор подивився на свого пацієнта, на його голову, на вогкі брюки і подумав: "Цього ще бракувало! Божевільний!" Спитав:

— Ви п’єте горшку?

— Ніколи не торкався, — відповів буфетник. Через хвилину його роздягли, поклали на холодну

цератову канапку, і професор м’яв йому живіт. Тут, слід сказати, буфетник значно повеселішав. Професор категорично стверджував, що зараз, принаймні в цю хвилину, жодних ознак раку в буфетника немає. Але якщо так... раз він боїться і якийсь шарлатан його налякав, то потрібно зробити всі аналізи... Професор черкав щось на аркушиках паперу, пояснюючи, куди піти, що віднести. Окрім цього дав записку до професора-невропатолога Буре, пояснюючи буфетнику, що нерви його геть-чисто розладнані.

— Скільки вам платити, професоре? — ніжним і тремтливим голосом попитав буфетник, витягуючи пухке портмоне.

— Скільки хочете, — коротко й сухо відповів професор.

Буфетник витяг тридцять рублів і виклав їх на стіл, а потім нараз м’яко, наче кошачою лапою орудуючи, поклав поверх червінців стосик у газетному папірці, який тихо дзенькнув.

— А це що таке? — спитав Кузьмін і підкрутив вус. І

— Не зневажте, громадянине професоре, — прошепотів буфетник, — благаю, зупиніть рак!

— Заберіть зараз же своє золото, — сказав професор, пишаючись собою, — ви б краще за нервами стежили. Завтра ж дайте сечу на аналіз, не пийте багато чаю та їжте зовсім без солі.

— Навіть суп не солити? — попитав буфетник.

— Нічого не солити, — наказав Кузьмін.

— Ехх!.. — тоскно вигукнув буфетник, розчулено дивлячись на професора, забираючи десятки і задкуючи до дверей.

Хворих того вечора у професора було небагато, і з наближенням сутінок пішов останній. Скидаючи халат, професор глянув на те місце, де буфетник залишив червінці, й побачив, що жодних червінців немає, а лежать три етикетки з пляшок Абрау-Дюрсо.

— Чортзна-що таке! — пирхнув Кузьмін, волочачи полу халата підлогою і обмацуючи папірці. — Він, виявляється, не лише шизофренік, але й шахрай! Не можу збагнути, чого йому було треба від мене? Невже записка на аналіз сечі? О! Він украв пальто! — І професор кинувсь у передпокій, знову-таки в халаті на один рукав. — Ксеніє Микитівно! — пронизливо закричав він у дверях передпокою. — Погляньте, пальта на місці?

З’ясувалося, що всі пальта цілі. Проте, коли професор повернувся в кабінет, зірвавши нарешті з себе халат, він наче вріс у паркет, прикипівши поглядом до свого стола. На тому місці, де лежали етикетки, сиділо чорне кошеня-сирота з нещасною мордочкою і нявчало над блюдечком з молоком.

— Це що ж таке, дозвольте?! Це вже... — Кузьмін відчув, як у нього похолола потилиця.

На тихий і жалісний зойк професора надбігла Ксенія Микитівна і цілком його заспокоїла, відразу сказавши, що це, безперечно, хтось із пацієнтів підкинув кошеня, що таке нерідко трапляється в професорів.

— Живуть, напевно, бідно, — пояснювала Ксенія Микитівна, — ну, а в нас, звичайно...

Почали думати-гадати, хто б то міг підкинути. Підозра впала на стареньку жінку з виразкою шлунка.

— Вона, певно, — говорила Ксенія Микитівна, — вона думає так: все одно помру, а кошеняти шкода.

— Але стривайте! — закричав Кузьмін. — А що ж молоко?! Вона теж принесла? У блюдечку?!

— Вона в пляшечці принесла, тут вилила в блюдечко, — пояснила Ксенія Микитівна.

— Як там не було, заберіть і кошеня, і блюдечко, — сказав Кузьмін і сам супроводив Ксенію Микитівну до дверей.

Коли він повернувся, ситуація перемінилась.

Вішаючи халат на кілочок, професор почув у дворі регіт, виглянув і, натурально, сторопів. Через двір перебігала в протилежний флігельок дама в самій сорочці. Професор навіть знав, як її звуть — Мар’я Олександрівна. Реготався хлопчак.

— Що це? — презирливо проказав Кузьмін.

У ту ж мить за стіною, в кімнаті дочки професора, патефон заграв фокстрот "Алілуя", і відразу почулося гороб’яче цвірінькання за спиною професора. Він обернувся і побачив, що на його столі скаче великий горобець.

"Гм... спокійно... — подумав професор, — він улетів, коли я відходив від вікна. Все гаразд!" — наказав собі професор, відчуваючи, що все пішло шкереберть і, головним чином, через цього горобця.