Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Придивившись до нього, професор відразу пересвідчився, що цей горобець — не зовсім простий горобець. Паскудне горобчище припадало на ліву лапку, видимо кривлялося, волочачи її, виробляло синкопи, одне слово, — пританцьовувало фокстрот під звуки патефона, як п’яний коло шинквасу. Грубіянив, як умів, зухвало позираючи на професора.

Професорова рука лягла на телефон, і він хотів був подзвонити своєму однокурсникові Буре, щоб запитати, що означають такі горобчики в шістдесят років, та ще коли раптом паморочиться голова?

Горобчище тим часом сіло на подаровану чорнильницю, нагидило в неї (я не вигадую!), потім пурхнуло вгору, зависло в повітрі, а тоді з розгону, наче сталевим дзьобом, стукнуло в скло фотографії, яка зображувала повний університетський випуск 94-го року, розбило скло на друзки і після всього вилетіло у вікно.

Професор перемінив номер на телефоні й, замість подзвонити Буре, подзвонив у бюро п’явок, сказав, що говорить професор Кузьмін і що просить терміново прислати йому на квартиру п’явок. Поклавши рурку на важільок, професор знову повернувся до столу і тут же зойкнув. За столом цим сиділа в хусточці сестри-жалібниці жінка з сумочкою, на якій був напис "П’явки". Зойкнув професор, пригледівшись до її рота. Він був чоловічий, кривий, аж до вух, з одним іклом. Очі в сестри були мертві.

— Грошики я приберу, — чоловічим басом проказала сестра, — нема чого їм тут валятись. — Згребла пташиною лапкою етикетки й почала танути в повітрі.

Минуло години дві. Професор Кузьмін сидів у спальні на ліжкові, а п’явки висіли в нього на скронях, за вухами та на шиї. В ногах у Кузьміна, на шовковій стьобаній ковдрі, сидів сивовусий професор Буре, співчутливо дивився на колегу і втішав його, що все це дурниці. За вікном уже була ніч.

Що діялося ще дивовижного в Москві тієї ночі, ми не знаємо і дошукуватись, певно, не будемо, — тим паче, що надходить час нам братися за другу частину цієї правдивої оповіді. За мною, читачу!

______________________________________________________________________________________________

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ 19

МАРҐАРИТА

За мною, читачу! Хто сказав тобі, що немає на світі справжнього, вірного, вічного кохання? Хай відріжуть брехунові його мерзенний язик!

За мною, мій читачу, тільки за мною, і я покажу тобі таке кохання!

Ні! Майстер помилявся, коли в лікарні о тій опівнічній порі з гіркотою казав Іванкові, що вона забула його. Такого не могло бути. Вона його, безперечно, не забула.

Насамперед розкриємо таємницю, котру майстер волів не розкривати Іванкові. Кохану його звали Марґаритою Миколаївною. Все, що майстер казав про неї бідолашному поетові, було сущою правдою. Він змалював свою кохану правдиво. Вона була вродлива і розумна. До цього треба додати ще одне: з упевненістю можна казати, що багато хто з жінок усе що завгодно віддали б за те, щоб проміняти своє життя на життя Марґарита Миколаївни. Бездітна, тридцятирічна Марґарита була дружиною вельми значного фахівця, котрий до того ж зробив важливе відкриття державного значення. Чоловік її був молодий, вродливий, добрий, чесний і обожнював свою дружину. Марґарита Миколаївна зі своїм чоловіком удвох посідали весь поверх прекрасної вілли серед садка в одному з провулків коло Арбату. Чарівне місце! Кожен може в цьому пересвідчитися, якщо захоче піти в той садок. Хай звернеться до мене, я надам йому адресу, вкажу дорогу — вілла заціліла донині.

Марґариті Миколаївні не бракувало грошей. Марґарита Миколаївна могла купити все, що їй би забаглося. Серед знайомих її чоловіка траплялися цікаві люди. Марґарита Миколаївна ніколи не торкалася до примуса. Марґарита Миколаївна не знала страхіть життя в спільній квартирі. Словом... вона була щаслива? Жодної хвилини! Відтоді, коли вона дев’ятнадцятирічною вийшла заміж і потрапила на віллу, вона не знала щастя! Боги, боги мої! Що ж треба було цій жінці?! Що ж треба було цій жінці, в очах якої завше горів якийсь незбагненний вогник! Що треба було цій ледь косуватій на одне око відьмі, яка прикрасила себе тоді весною мімозами? Не знаю. Не відаю. Мабуть, вона казала правду, їй потрібен був він, майстер, і аж ніяк не готична вілла, і не окремий сад, і не гроші. Вона кохала його, вона казала правду.

Навіть у мене, правдивого оповідача, але сторонньої людини, стискається серце на думку про те, чого зазнала Марґарита, коли прийшла наступного дня в будиночок майстра, на щастя, не мавши змоги переговорити з чоловіком, який не повернувся в означений термін, і дізналася, що майстра вже немає. Вона зробила все, прагнучи дізнатись щось про нього, і, звісно, не дізналась анічогісінько. Тоді вона повернулася на віллу і продовжувала жити на старому місці.

Але тільки-но щез брудний сніг з тротуарів і бруківок, тільки-но потягнуло з кватирок гнилуватим бентежним запахом весни, Марґарита Миколаївна затужила ще дужче, аніж узимку. Вона часто плакала тайкома, плакала довго й гірко. Вона не знала, кого любить: живого чи мертвого? І з ходою гнітючих днів дедалі частіше, і особливо в сутінках, їй спадало на думку, що вона пов’язана з мертвим.

Треба було або забути його, або самій померти. Неможливо було так нидіти довше. Неможливо! Забути його, чого б це не коштувало — забути! Але він не йде з пам’яті, ось у чому горе.

— Так, так, так, ота сама помилка! — говорила Марґарита, сидячи коло грубки і дивлячись у вогонь, запалений на спомин того вогню, що горів тоді, коли він писав Понтія Пілата. — Навіщо я тієї ночі пішла від нього? Навіщо? Яке безумство! Я повернулася наступного дня, чесно, як обіцяла, але було вже запізно. Так, я повернулась, як нещасний Левій Матвій, надто пізно!

Усі