Читати книгу - "Карпатський капкан"

авто. Мене підвезете до лісу, а там розберемося… Я вас ніби взяв у заручники, — до Крижня: — І тобі спокійніше. Скажеш своїм, боявся за життя гостей.

Крижень просичав на те:

— Бісова голово, попадешся ти ще мені… Якщо мене самого не запроторять за полярне коло пасти білих ведмедів.

І тут мінометна міна врізалася в бруківку площі, але не розірвалася. Компанія заскочила в машину. Рудий — на переднє сидіння, показувати дорогу. У Buick Roadmaster було просторо. Першим усередину заскочив Ернесто, за ним — Хелен, останнім — Крижень. Водій без наказу натиснув на акселератор. Наступних кілька мін розірвалися й посікли рикошетом багажник.

У салоні Крижень, вмощуючись, зіткнувся із віддалено знайомим дядьком. Він з підозрою глянув на нього й запитав:

— Ви, здається, теж музикант?

— Євген Франко, полковник армії УНР у відставці. У загоні сотника Рудого — начальник штабу. Батько Олени Франко. Вона ж — Марі Монтень.

Хелен кивнула, по-новому знайомлячись з Крижнем.

— Батько?! Олени? А-а-а… — здогадався з сумом. — Нарешті хоч комусь пощастило мене обвести довкола пальця. Це ввійде у всесвітню історію розвідки, — до Ернесто: — А ти хоч був в Іспанії?

— Два роки. Моя біографія чиста. Я тільки прикриваю Хелен.

— Пане Крижень, — вирішила запевнити Хелен. — Даю вам слово, що про деталі операції ніхто не знатиме. Ваше ім’я ніде не буде фігурувати.

Крижень криво посміхнувся сказав:

— Узагалі, панове, вам не здається, вся ця історія навіть дуже романтична? Донька-розвідниця рятує батька, котрий волею долі опинився в лавах повстанців… А щодо мене, панове, то моє майбутнє дуже туманне. Хоч бери та й з вами давай драпака. Ліпшого друга вбили, інший виявився зрадником…

У Хелен аж очі загорілися, вона несвідомо потягнулася до Крижня й міцніше стиснула батькову руку.

— Та не вийде, — продовжив полковник. — Щоб ви потім похвалялися всім, що завербували самого Крижня? Не буде такого. Я проведу вас до кордону, а там… Навіть уявляти не хочу, що буде.

Несподіваний вибух раптом підкинув на швидкості машину й жбурнув її в кювет. Пасажири, мов кульки в лото, полетіли шкереберть, ударяючись об стінки авто. Це тривало якусь мить. Враз автомобіль став на колеса й завмер. Рудий заверещав:

— Шофера вбито! Усім з машини, в бік лісу! Бігом!

Очманілі й трішки контужені, пасажири стали вибігати з машини й ховатися за капот. Кілька автоматних черг з боку поля важким горохом задріботіли по дверцях авто.

Диспозиція була такою: вони залягли в рівчаку, спиною до лісу, прикриті автомобілем, їхні супротивники — в переліску з протилежного боку дороги, на горбку.

Крижень добув свій ТТ і спробував оцінити ситуацію, визирнувши з-за машини. Але кілька автоматних черг примусили його знову заховатися. Він запитав Рудого:

— Як гадаєш, там твої чи мої?

— Тепер нам усі чужі. Ми навіть не можемо зголоситися в такій компанії до своїх.

— Через ліс до КПП на кордоні ще кілометрів з вісімдесят, — подумав уголос. — Поки доберемося, нас там можуть чекати. І не з добрими намірами. Тим більше, є наказ нікого з міста не випускати…

Хелен дістала з сумки карту й показала чоловікам.

— Будемо прориватися до кордону сюди, — вказала пальцем. — Запасний варіант відходу.

— Це через гори, два дні дороги… — сказав Крижень, глянувши на мапу. — У мене є своя дірка на кордоні… У тому ж напрямку. Відводь батька далі. Ми тут поміркуємо… Заодно тил прикриєте, — дістав з-за пояса наган, віддав Франку.

Хелен, погоджуючись, кивнула та разом з батьком перебіжками побігла в ліс. Противник намагався в них поцілити, але кулі лягали невлучно, заривалися в землю під їхніми ногами.

Коли ті заховалися в лісі, з боку нападників хтось крикнув:

— Эй, бандити! Сдавайтесь! Мы гарантируем вам жизнь!

— Це спецзагін! Їм не можна вірити, — вирішив Крижень.

Рудий, виглянувши з-за укриття, різко заховався й повідомив:

— Це ваші у формі нашій, — подумав хвильку, наче щось пригадуючи, й гукнув до них: — А це не ти, куме Петре, мені здатися пропонуєш?

— А це ти, куме Василю? — озвався Петро. — На яких дорогах зустрілися!

— Мій хрещеник де? — поцікавився Рудий.

— Та біля мене… — повідомив навіть з радістю в голосі кум Петро, — і до сина: — Поздоровкайся, дурню, з хрещеним!

— Слава Йсу, вуйку! — якось неохоче буркнув хрещеник.

— Навіки Богу слава, Остапчику… Обоє, значить, продалися комунякам?

У відповідь — тиша… А потім, після якогось вовтузіння, знову озвався Петро:

— Здавайтеся, бо постріляємо! Ми всі дороги перекрили. Вам діватися нікуди! — і сердито додав від себе: — А ти кому служиш? Он, з Крижнем!