Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

послабити армію, розколоти французів, підготувати напад. Для маркіза, окрім двох байок Лафонтена, літератури як такої не існувало, зате його дружина з’ясувала, що література, захопившись очорнюванням дійсности, відкидаючи все святе, теж ллє воду на ворожий млин. «Панове Рейнак[61] і Ерв’є[62] знюхалися», — казала вона. Не ставмо Дрейфусовій справі на карб, що вона й собі снувала такі чорні заміри щодо «світу». Але вона довідне поламала його рямця. Світовці, неохочі впускати політику до вищого товариства, такі самі передбачливі, як військовики, неохочі впускати політику до армії. Зі «світом» справа стоїть так само, як зі статевим потягом: хтозна до яких збочень міг би він докотитися, якби бодай раз допустити свободу вподобань. Сен-Жерменське передмістя звикло бачити в себе дам іншого кола, бо ті були націоналістки; привід ізник укупі з націоналізмом, звичка залишилася. Завдяки дрейфусизмові пані Вердюрен перетягла на свій бік чільних письменників, одначе наразі вони нічим не могли прислужитися їй у світі, бо були дрейфусари. Але політичні пристрасті, як і всі інші, нетривалі. Новим поколінням до них байдуже; навіть те покоління, яке їм підлягало, міняється, переймається політичною сторонністю, яка, не бувши точно скопійованою з попередньої, спонукає їх реабілітувати і проскрибованих, оскільки причини проскрипції змінилися. Під час Дрейфусової справи монархістів не обходило, що хтось там республіканець, навіть радикал чи навіть антиклерикал, аби він був антисеміт і націоналіст. Як вибухне війна, патріотизм прибере іншої форми і ніхто не сушитиме голови, був письменник-шовініст раніше дрейфусаром чи ні. Отак-то за кожної політичної кризи, за кожним естетичним оновленням пані Вердюрен скубла помаленьку, як пташка під час гніздування, стебельця, наразі зовсім непотрібні, про запас, аби потім мостити з них свій салон. Дрейфусова справа минула, у неї залишився Анатоль Франс. Приваба пані Вердюрен була в тім, що вона щиро кохалася в мистецтві, що дбала про вірних, що давала чудові обіди лише для них, без участи світських людей. Кожного вірного в неї шановано, як колись Берґотта у пані Сванн. Коли її близький знайомий ставав нараз славнозвісністю і світ прагнув побачити його, то в його присутності в пані Вердюрен не було нічого штучного, фабрикованого; нічого з кухні Потеля й Шабо для офіційного бенкету чи там з кухні Шарлеманя, то був незрівнянний щоденний стіл, зарівно добірний, як тоді, коли у неї не було гостей. Пані Вердюрен мала досконалу й зіграну трупу, першорядний репертуар — бракувало лише публіки. І тількино смак публіки відвернувся від раціонального і французького мистецтва якогось там Берґотта і почав упиватися переважно екзотичною музикою, пані Вердюрен, такий собі власний кореспондент усіх чужоземних зірок у Парижі, незабаром, укупі з чарівкою княгинею Юрбелетьєвою, перекинулася старою, але всесилою феєю Карабос російських танцівників. їхня чарівна навала, яка не полонила хіба що критиків, позбавлених смаку, породила в Парижі, як відомо, гарячку цікавости, не таку гостру, як Дрейфусова справа, чисто естетичну, але, може, не менш жваву. Тут знову пані Вердюрен, викликаючи у світі вже інше ставлення до себе, опинилася в перших лавах. Колись вона засідала на чільному місці, обік пані Золя, у трибуналі, на сесіях суду присяжних, а тепер, коли нові люди, оплескуючи російський балет, прикрашені екзотичними еґретками, юрмилися в Опері, у першій ложі завжди можна було бачити пані Вердюрен обік княгині Юрбелетьєвої. І так само як після овацій на суді всі поспішали ввечері до пані Вердюрен, щоб бачити зблизька Пікара[63] чи Лаборі, а надто щоб почути останні новини, з’ясувати, чого можна сподіватися від Цурліндена[64], від Лубе[65], від полковника Жуо[66], так само й тепер, не мавши великої охоти до сну після пережитого бурхливого захоплення «Шехерезадою» або танцями у «Князі Ігорі», вони йшли до пані Вердюрен, де, під егідою княгині Юрбелетьєвої та Принципалки, щовечора багата вечеря збирала танцівників (щоб не втратити легкости, вони не обідали), їхнього директора, декораторів, великих композиторів Ігоря Стравинського та Ріхарда Штрауса, а також незмінне ядерце, довкола якого, як на вечерях у Гельвеціїв[67], вважали за честь розміститися найбільші паризькі дами і чужоземні княгині крови. Навіть ті світовці, які носилися зі своїм «смаком» і розрізняли тонкі нюанси в російських балетах, вважаючи, що у виставі «Сильфід» є щось «тонше», ніж у виставі «Шехерезади» (свої критерії вони виводили з негритянського мистецтва), були щасливі від близького знайомства з цими великими оновлювачами театрального смаку, які в мистецтві, може, штучнішому, ніж малярство, зробили революцію таку саму глибинну, як імпресіонізм.

Але вернімося до пана де Шарлюса: пані Вердюрен не дуже б побивалася, якби барон завів до «чорного списку» єдино пані Бонтан; ця пані привернула її увагу в Одетти своєю любов’ю до мистецтва, а під час процесу Дрейфуса кілька разів обідала у пані Вердюрен із чоловіком, якого пані Вердюрен називала «ні риба ні м’ясо», бо він не допускав ревізії процесу; як людина дуже розумна й охоча мати однодумців у всіх партіях, він був радий показати свою незалежність на обіді з Лаборі, якого вислуховував, нічим себе не компромітуючи, але розточуючи (дуже до речі) фіміам визнаній усіма таборами Жоресовій лояльності. Але пан де Шарлюс банітував і кількох аристократок, з якими пані Вердюрен недавно зійшлася з оказії музичних фестивалів, збору пожертв, доброчинних базарів і яких — байдуже, що думав би про них пан де Шарлюс — їй було куди важливіше ввести до нового, цим разом аристократичного «осередку», ніж його. Пані Вердюрен дуже розраховувала, властиво, на цей концерт, куди пан де Шарлюс мав привести дам саме з цього світу; вона намірялася прилучити до них нових знайомих і заздалегідь