Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

весь він якийсь чорнуватий, як ті чорні духи, що витають круг нього. Йому не сидиться на місці, він не може дочекатися, що ж має статись. Ось прикладає палець до губів: мовчи, мій любчику! Авжеж, хіба обійдеться без любчика?»

— Панночко, ти не знаєш такого любчика, схожого на вчителя танців? Його звуть не дю Га?

«Вона не відповідає, та й справді треба бути обережними. Тут змовляються відібрати комусь життя. Як не Карлові, то мені. Та хай-но зважаться: в Парижі повно гугенотів! Тут, у підвалі, зібрались наші вороги, замишляють душогубство, а самі бліді, аж сірі,— надто кардинал Лотарінгський. Насовуй капелюха на очі, старий цапе, щоб не видно було твоєї лишаюватої пики! Що він витівав учора ввечері! Ось відходить з Гізом у куток, про щось радяться. А Гіз таки справді красень. Високий! Такого повалити — ого як гупне! А все ж таки, друзяко Гізе, після двох кровоточивих Валуа я перший принц крові, і сестру їхню віддали за мене, а не за тебе.

Але він розкричався, не можуть угамувати, і я нарешті щось чую. При дворі треба вбити якогось «іншого». Кого? Карла? Мене? Навряд щоб пана адмірала: він же їде до війська у Фландрію. У д'Анжу очі кровожерно загорілися: отже, це Карл, ненависний йому брат. Ні, пані Катрін цього не хоче, вона звеліла всім мовчати, Карл і сам довго не проживе. Вона заговорила пошепки, всі нахиляються до неї, а надто отой — як же його звуть, що очі в нього так близько посаджені: я щойно питав себе, чого це він тут. Це ж безглуздя, нічого вони не можуть зробити. Та ось Гіз сам відводить його вбік… ага, згадав, пан де Морвер.

Що це, д'Анжу сказився? І часто з ним таке буває? Він не хоче довше чекати смерті того, хто зробив йому брата найлютішим ворогом. Про кого ж це він? Невже таки про Коліньї? Та ні, це пусті балачки, бо в нього не стане духу на те, що вони там обговорюють. А матінка його чомусь розгнівалась і хоче йти. Час уже й мені… Гіз виходить перший, він постереже, щоб решта розійшлись непомічені. От комедія буде, коли ми з ним зіткнемося! Тепер хутчіше вниз».

— Панночко, де ти сховалась?

«Утекла, доведеться вибиратись самому».

Він таки вибрався й квапливо подавсь назад через челядницькі приміщення, де всі вже попрокидались і безтямно витріщалися на нього; і в старе подвір'я він вийшов якраз навпроти тієї частини замку, де щойно відбулась таємна рада, — за славнозвісними малими сходами, що ними впускали до королівських покоїв фаворитів та змовників. А з другого боку в ту саму мить з'явився Гіз. Анрі враз метнувся вперед і став на першу сходинку; там його й помітив герцог Лотарінгський.

— Звідки це ти так раненько, Наварро?

— А хіба рано? Бач, моя вельмишановна теща приймає мене о будь-якій годині.

— Ти був у пані Катрін? Нагорі?

— А то ж де! — Анрі набундючився, вдаючи людину, яка хвалиться великою честю, насправді не сподобившись її. І це розбудило у високому лотарінжцеві на диво приємне почуття власної переваги. Де ж пак, він сам іде з таємної наради від королеви — і раптом здибує цього марнолюбного брехунця, що хвалиться, ніби в ту саму годину королева приймала його. Біле Гізове обличчя засяяло, і він, узявшись рукою в бік, сказав:

— Ну, тоді ти сам від неї чув, але я однаково ще повторю: твоя взяла, Наварро. Французький двір вирішив оголосити війну Іспанії, бо, як писав твій адмірал у одному посланні, «французам потрібна зовнішня війна, справедлива, але не дуже важка й водночас вигідна. Бо інакше вони мордуватимуть і грабуватимуть одні одних». Він таки знає нас, цей твій герой і вчитель!

— Та ні, це написав Морней, він у кожній думці доходить до крайнощів.

— Оце ж і треба нам знати. Ви в усьому такі, Наварро.

— А ви ні?

— Ми тільки боронимось. Ви, протестанти, хочете вчинити серед нас велику різанину, про це свідчать слова вашого Коліньї чи Морнея. Для власного порятунку ми обираємо війну в спілці з вами — проти Філіппа. До побачення у Фландрії або на тому світі!

Високий білявий молодик тільки вдав, ніби вже хоче йти, і відразу обернувся знов до Анрі.

— Наварро! Давай грати чесно, як я. Не буду відмагатись, я стяг військо до Парижа, коли почув, що над'їздиш ти з усіма своїми дворянами.

— Та ні, це ще не всі.— Анрі, хоч і нижчий, дивився йому в очі, не задираючи голови, бо стояв вище, на сходинці.

— Моє військо сьогодні вирушає до Фландрії. Зроби й ти так, Наварро.

— Гаразд, я гратиму як ти — із щирої приязні, й за звичкою. Ти пам'ятаєш наші шкільні літа, Анрі Гізе?

— Ти тоді придумав гру. В убивство Цезаря. І ми пошаленіли.

— Ти й Анжу. Ви вже хотіли замордувати мене по-справжньому. Таке не забувається довіку, друже.

— Так, дружба, що зав'язалась у дитинстві,— це єдине, що може вмерти лише разом з нами. Я не соромлюся своїх сліз, — бундючно сказав герцог Лотарінгський — і справді видушив з очей сльозину чи бодай спробував видушити. «Я б зумів краще», — подумав другий, що стояв на сходинці. Одначе король Наваррський відчував скоріше сором, ніж задоволення. Адже перед ним був смертельний ворог — хоч би лиш через те, що не йому дісталася принцеса. Але обидва примушували свій голос тремтіти від розчулення, брешучи один одному. А були ж і справді друзями в дитинстві! Анрі стало так соромно — за що? За те, що таке життя! — аж він трохи знітився й відвів погляд. І в ту саму мить щось зашелестіло в нього на грудях, і він, не дивлячись, хапнув рукою. Ще рука його не спинилась, як він почув: «Стій!» — а звівши очі, побачив перед собою зовсім інакшу людину, зі звірячою злістю